від спільних історичних цінностей – до спільного усвідомлення та поборювання сучасних глобальних безпекових викликів і загроз
Найзахідніший український регіон, на відміну від сусідніх з ним Галичини та Волині, упродовж своєї багатовікової історії надто тісних і системних контактів з польськими землями не мав, оскільки територія нинішнього Закарпаття перебувала в інших державних утвореннях. Тож такі масштабні трагічні сторінки у стосунках між українцями і поляками, як пацифікація в Галичині у міжвоєнний період, волинська трагедія під час Другої світової війни, повоєнна операція «Вісла», взаємні масові депортації комуністичними режимами корінного населення з прабатьківських теренів – напряму не пройшлися по долях закарпатців. Хоча спільні сторінки у нашій історії є і вони теж написані кров’ю.
Коротко:
- Наочний приклад українсько-польського добросусідства та шанобливого ставлення до нашої спільної історичної спадщини.
- Спільна історія – не фактор розбрату, а предмет для переосмислення і вибудовування цивілізованих стосунків майбутнього для протистояння нинішнім безпековим викликам.
- Найбільшою гарантією безпеки Польщі є сильна незалежна Україна, а найбільшою гарантією безпеки України – стратегічний союз із Польщею в рамках європейської та євроатлантичної архітектури безпеки.
- Головним принципом є не забуття минулого, а визнання того, що відповідальність за спільне майбутнє набуває більшої політичної ваги, ніж суперечки щодо історичної пам’яті.
У роки Першої світової війни до військових частин австро-угорської армії, зокрема Унгварського, Березького, Марамороського піхотних полків та гонведських підрозділів самооборони було мобілізовано десятки тисяч закарпатців. Вони воювали і гинули від куль, осколків мін і снарядів та замерзали у засипаних снігами окопах гірських масивів на різних фронтах тієї війни, у тому числі й польських Бєщадах, при обороні гори Манілова та ліквідації Горлицького прориву. У свою чергу воїни Легіонів польських – теж вояки австро-угорської армії – після жорстоких і кровопролитних боїв із військовими формуваннями російської царської армії, знайшли свій вічний спочинок на військових цвинтарях нинішнього Закарпаття, зокрема в Тюшці, Брустурах, на перевалі Легіонів та на гірських вершинах українських Карпат.
Після більш ніж ста років по тих трагічних подіях, керуючись законами гуманізму та людської моралі, за могилами загиблих воїнів-закарпатців на польських теренах доглядають громадські активісти, згуртовані у тамтешні військово-меморіальні організації. Військові поховання Першої світової війни на території Закарпаття, на яких упокоїлись польські легіоністи, упродовж останніх років перебувають під турботливою опікою ГО Центр військово-історичних досліджень «Memento bellum» та місцевих громад. Цей яскравий приклад добросусідства та взаємного шанобливого ставлення до нашої спільної історичної спадщини має слугувати розбудові приятельських стосунків у часи нинішніх глобальних геополітичних безпекових викликів.
Були в історії наших стосунків і відверто недружні трагічні події на порозі Другої світової війни, коли у рамках операції «Лом» польські терористичні угрупування, у змові з угорськими окупантами, здійснювали збройні напади на територію Карпатської України, підривали мости, нищили школи, поштові станції, вбивали її оборонців та мирних жителів.
Сьогодні я згадую про це зовсім не тому, що хочеться роз’ятрити зажилу рану історії наших стосунків, а лише для того, аби нинішні покоління українців і поляків набралися мудрості і нарешті усвідомили, що ворог українців – не у Варшаві та Кракові, а ворог поляків – не у Києві та Львові. Дуже давно доля прирекла нас, у доброму сенсі цього слова, бути сусідами, тому ми маємо відповідальний обов’язок дбати не тільки про культурну й ментальну взаємоповагу, господарську взаємодопомогу, але й спільну безпеку, бо коли горить хата чи стодола у сусіда, то вогонь за лічені хвилини перекинеться і на твою й не зважатиме, якою мовою ти розмовляєш, у якому храмі молишся і кого вважаєш своїм національним героєм…
Як нам розбудовувати добросусідські стосунки сьогодні і завтра, як позбуватися нав’язуваних Московією упродовж століть історичних стереотипів ворожості і неприязні, якими мають бути дії відповідальних політиків громадських діячів та й пересічних громадян обох держав задля протистояння ідеологічному впливу нашого спільного ворога? З цим питанням ми звернулися до відомого на європейських теренах експерта-політолога, доктора історичних наук, професора Ужгородського національного університету Ігоря Тодорова.
«Історичні суперечності мають втратити статус головного чинника двосторонніх відносин і поступитись місцем спільній відповідальності за спільну безпеку»
Пан Тодоров в ексклюзивному коментарі для «Чорного неба» наголосив, що сучасне українсько-польське протистояння є не конфліктом стратегічних інтересів, а є конфліктом історичної пам’яті, який розгортається на тлі безпрецедентної єдності у сфері безпеки. Його парадокс полягає в тому, що держави, які мають спільного екзистенційного противника в особі росії та збігаються у своїх ключових безпекових інтересах, залишаються розділеними різними інтерпретаціями окремих трагічних сторінок спільної історії. Головна суперечність сучасних українсько-польських відносин полягає у невідповідності між високим рівнем стратегічного партнерства у сфері безпеки та збереженням глибоких розбіжностей у політиці історичної пам’яті.
Отже, сучасне українсько-польське протистояння має не геополітичний, а меморіально-політичний характер. На відміну від більшості міждержавних конфліктів, його предметом є не території, ресурси чи зовнішньополітична орієнтація, а конкуруючі національні наративи щодо історичного минулого. Водночас, спільні безпекові інтереси України й Польщі створюють об’єктивні передумови для трансформації цього протистояння у модель «безпекового примирення», за якої історичні розбіжності не усуваються, але перестають визначати стратегічний характер двосторонніх відносин.
Варто розмежувати два рівні відносин: на рівні геополітики Україна і Польща є стратегічними партнерами, оскільки мають спільне бачення основної загрози та майбутньої архітектури європейської безпеки; на рівні політики пам’яті вони залишаються носіями різних історичних наративів, які періодично стають предметом політичної мобілізації та внутрішньополітичної конкуренції.
Саме ця асиметрія між стратегічною єдністю та історичною розбіжністю і становить, на мою думку, головну особливість сучасних українсько-польських відносин. Об’єктивно сьогодні найбільшою гарантією безпеки Польщі є сильна незалежна Україна, а найбільшою гарантією безпеки України – стратегічний союз із Польщею в рамках європейської та євроатлантичної архітектури безпеки. Саме тому історичні суперечності мають бути предметом спільного академічного дослідження та суспільного діалогу, а не інструментом сучасної політики.
На мою думку, центральною ідеєю налагодження українсько-польських відносин має стати концепція «безпекового примирення». Вона полягає в тому, що сучасні міжнародні відносини дедалі більше визначаються не лише спільністю історії, а й спільністю майбутніх загроз. Російська агресія проти України показала, що безпека Польщі та України є взаємозалежною. У такому контексті історичні конфлікти не повинні замовчуватися, але й не можуть ставати перепоною для стратегічного партнерства.
Цей термін «безпекове примирення» ще не набув усталеного використання. Традиційно історичне примирення розглядається як процес подолання наслідків минулих конфліктів шляхом визнання історичних фактів, взаємного вибачення, збереження пам’яті про жертв та розвитку гуманітарного діалогу. Подібний підхід був успішно реалізований у відносинах між Францією та Німеччиною після Другої світової війни, а згодом став одним із фундаментів європейської інтеграції.
Однак сучасне міжнародне середовище демонструє іншу закономірність. У XXI столітті примирення дедалі частіше формується не лише навколо переосмислення минулого, а й навколо усвідомлення спільних викликів майбутнього. Саме це дозволяє говорити про феномен безпекового примирення як процес трансформації історично конфліктних відносин між державами під впливом усвідомлення спільних екзистенційних загроз, що спонукає сторони переходити від історичної конкуренції до стратегічної співпраці у сфері безпеки.
РФ поставила під загрозу не лише існування української державності, а й усю архітектуру безпеки Центрально-Східної Європи. Для Польщі стало очевидним, що незалежна Україна виконує функцію стратегічного безпекового бар’єра між Росією та східним флангом НАТО. Водночас для України Польща перетворилася на одного з ключових партнерів у військовій, політичній, гуманітарній та дипломатичній сферах.
Це не означає зникнення історичних проблем, або відмову від їхнього дослідження. Навпаки, історична пам’ять залишається важливим елементом національної ідентичності обох народів. Проте вона перестає визначати характер сучасного політичного партнерства. У цьому полягає принципова відмінність безпекового примирення від політики історичного забуття. Йдеться не про відмову від пам’яті, а про зміну її політичної функції. Історія має перестати бути інструментом взаємного політичного тиску й поступово стає предметом академічного діалогу та суспільного осмислення.
У випадку України та Польщі каталізатором цього процесу стала не зміна історичних оцінок, а поява спільного стратегічного противника, який однаково заперечує суверенітет України, загрожує безпеці Польщі та прагне зруйнувати європейський безпековий порядок. За таких умов історичні суперечності повинні втратити статус головного чинника двосторонніх відносин і поступитись місцем спільній відповідальності за спільну безпеку.
Концепція безпекового примирення також пояснює, чому Росія систематично використовує історичну тематику для дестабілізації українсько-польських відносин. Інформаційні операції, маніпуляції навколо трагічних сторінок минулого, спроби радикалізувати суспільні дискусії мають на меті не стільки змінити історичну пам’ять, скільки зруйнувати сучасну безпекову солідарність між двома державами. Отже, захист історичного діалогу стає складовою ширшої політики протидії гібридним загрозам.
У практичному вимірі безпекове примирення передбачає формування стійких інституцій співпраці, які зменшують вплив політичної кон’юнктури та історичних суперечностей на стратегічні рішення. До таких механізмів належать поглиблення оборонної кооперації, координація зовнішньої політики, спільна протидія дезінформації, взаємодія у сфері кібербезпеки, розвиток прикордонної інфраструктури, підтримка академічного діалогу істориків та реалізація спільних меморіальних проєктів. У такій моделі історичний діалог не зникає, але перестає визначати рівень політичної довіри між державами.
Таким чином, безпекове примирення можна розглядати як новий тип міжнародного партнерства, що формується в умовах високої інтенсивності зовнішніх загроз. Його головним принципом є не забуття минулого, а визнання того, що відповідальність за спільне майбутнє набуває більшої політичної ваги, ніж суперечки щодо історичної пам’яті. Для України та Польщі така модель відкриває можливість перетворити історично складне сусідство на довгостроковий стратегічний союз, здатний зміцнити безпеку не лише двох держав, а й усієї Центрально-Східної Європи, – переконаний професор Ігор Тодоров.
… Наприкінці своєї каденції у 2010 році Президент Віктор Ющенко присвоїв звання ГероївУкраїни Степану Бандері та Роману Шухевичу. Якось помітної нервової реакції з Польщі, зокрема від її президента Леха Качинського та провідних політиків, тоді не було. А от тепер, коли польське суспільство готується до наступних парламентських виборів, його брат, лідер ПіС Ярослав Качинський, лякає поляків страшною ідеологію «бандеризму». Видається, що справа зовсім не в історичній пам’яті…
Василь Ільницький
