Росія продовжує тиск на фронті й водночас завдає масованих ракетно-дронових ударів по українських містах та критичній інфраструктурі. Наскільки ситуація на полі бою відповідає планам Кремля? Чи має російська армія ресурси для масштабних наступальних операцій? Як захистити міста, зокрема й мости, та яку роль у протидії агресору може відіграти українська далекобійна зброя? Про ситуацію на фронті, роль Білорусі у планах Кремля, загрози для Польщі та країн Балтії, а також можливі сценарії завершення війни Світлана Мялик поговорила з Миколою Маломужем – генералом армії України, колишнім головою Служби зовнішньої розвідки України.
Коротко:
- Росії, за оцінкою генерала армії України, колишнього голови Служби зовнішньої розвідки України Миколи Маломужа, бракує резервів для масштабного стратегічного наступу, тоді як українські сили тримають оборону й проводять контратаки.
- Ударами по містах та енергетиці Кремль намагається зламати українців і змусити їх вимагати завершення війни на російських умовах.
- Захист мостів і критичної інфраструктури потребує багаторівневої ППО – від перехоплення повітряних цілей на підступах до України до прикриття конкретних об’єктів.
- Україна має прискорити виробництво власної далекобійної зброї, залучивши потенціал вітчизняних ракетних підприємств.
- Лукашенко, прогнозує Маломуж, допомагатиме Росії, уникаючи прямого вступу у війну, а Польщі та країнам Балтії слід готуватися до нових провокацій Кремля.
- Поєднання військового, санкційного й дипломатичного тиску може змусити Путіна припинити війну; вихід на мирний процес приблизно за три місяці співрозмовник називає можливим позитивним сценарієм, який потребує надзвичайних зусиль України та партнерів.
– Пане Миколо, почнемо з головного: що зараз відбувається на фронті? Хто володіє стратегічною ініціативою? На яких напрямках Україна має успіхи, а де ситуація найскладніша?
– Насамперед я вважаю, що Путін сьогодні не має стратегічних перспектив на фронті. Він поставив своєму Генштабу та збройним силам завдання захопити Донецьку область до кінця осені цього року. Це черговий термін. Він встановлював їх і у 2025 році, і на початку 2026-го: до 9 травня, до осені, тепер – до завершення теплого сезону. Але реалізувати ці плани не вдається. Заяви про захоплення Костянтинівки чи Куп’янська не відповідають дійсності.
Навпаки, ми тримаємо позиції, на куп’янському напрямку відкинули ворога. На лиманському напрямку він заявляв про оточення до п’яти тисяч наших військових. Натомість ми провели успішну операцію “Вівальді”, яка звела нанівець зусилля підрозділів 20-ї та 25-ї російських армій. Було уражено дроновий центр – не лише техніку, а й керівництво та особовий склад, які неможливо швидко відновити. Крім того, провели операцію зі звільнення до 180 квадратних кілометрів території.
Це реальний успіх, результат асиметричних дій наших воїнів. Плани Путіна щодо захоплення територій не справджуються: ми тримаємо фронт і повертаємо території.
Паралельно це посилює нашу позицію на міжнародному рівні. Путін постійно тиснув на Трампа та інших представників, переконуючи, що все одно захопить Донбас, а тому Україну нібито потрібно змусити добровільно віддати ці та інші території, зокрема, Запорізької чи Харківської областей. Тепер таких козирів у нього немає.
Ми не здаємо території й водночас маємо певні успіхи. Це основа наших нинішніх воєнних і воєнно-політичних позицій. Але ситуація дуже непроста. Фронт дуже складний. На Покровському напрямку тривають тяжкі бої: щодня там від 25 до 45–50 атак противника.
Складною залишається ситуація й на Добропільському напрямку, де ворог намагається захопити населені пункти та їхні околиці. Ми тримаємо оборону, знищуємо резерви, зокрема ті, які підтягують для штурмів.
Росіяни застосовують тактику просочування: по двоє-троє проникають в окремі будинки, на вулиці чи в підвали, а потім підтягують інші підрозділи. Ми вже вивчили цю тактику й намагаємося нейтралізувати такі групи ще до їхнього зосередження для атак.
Активно завдаємо ударів по дронових мережах противника, які створюють великі проблеми. Застосовуємо нові підходи до нейтралізації ворога ще на етапі передислокації: коли його підрозділи лише прибувають, проходять підготовку й ще не готові до бойових дій. Окремий напрямок – удари по аеродромах, звідки піднімаються літаки з керованими авіабомбами. КАБи – величезна проблема і для наших воїнів, і для прифронтових міст та сіл, зокрема Харкова, Сум, Запоріжжя.
Ураження літаків безпосередньо на аеродромах, систем управління польотами, запасів пального та боєприпасів позбавляє противника можливості підняти авіацію й провести операцію.
Саме комплексні дії – знищення ворога на фронті, його резервів у тилу, безпілотників та авіації в глибині території Росії – дозволяють нам тримати оборону й не давати противнику ефективно наступати.
Дуже важливий чинник – розвідка, яка чітко відстежує переміщення ворога. Наприклад, коли окремі частини перекидали до Лимана, ми виявили їх і атакували з флангів та тилу. Це дозволило розбити підрозділи згаданих 20-ї та 25-ї армій, змусити їх відступити й узяти до 200 військових у полон. Це конкретний результат, який показує наші можливості проводити успішні асиметричні операції.
Російські війська намагалися захопити території Харківської області – біля Вовчанська, на півночі, та Куп’янська, на сході. Ми розгадали ці плани, нейтралізували резерви, проводили контратаки, на окремих ділянках просувалися.
План противника полягав у створенні так званої буферної зони шляхом захоплення до 20 кілометрів нашої території. Ми не дали реалізувати цей сценарій, і ворог був змушений відступити.
Схожа ситуація на Сумщині. Понад тиждень тому там тривали особливо активні атаки: противник прагнув глибше зайти в область і напівоточити Суми. Цього не вдалося зробити. Хоча росіяни атакують КАБами й безпілотниками саме місто та наші підрозділи на підступах до нього, ми протидіємо цим зусиллям. Додаткових резервів, які Путін міг би туди спрямувати, сьогодні немає.
Ще одна складна тема – Запорізький напрямок. Близько двох місяців тому ворог мав там частковий успіх, зайшов у низку населених пунктів. Ділянки, де противник намагався обійти Гуляйполе й рухатися далі до Запоріжжя, ми укріпили та провели контратаки. Було звільнено низку населених пунктів. Зокрема, показовою є ситуація біля Малої Токмачки: росіяни неодноразово заявляли про її захоплення, але ми знищували сили, які вони залучали до наступу.
На Запорізькому напрямку почали активно руйнувати логістику ворога: залізницю, автомобільні шляхи, уражати підрозділи, що йшли на підкріплення штурмових груп. Так вдалося зірвати наступальну операцію.
Це стосується не лише Малої Токмачки, а й інших ділянок, зокрема біля Оріхова. Десь противник частково просунувся, але ми вибиваємо його вогнем. Обійти Запоріжжя, напівоточити його й бити вже не лише дронами, а й артилерією йому не вдається.
Проводимо додаткові заходи. Ці питання розглядали на засіданнях Ставки та РНБО. Підтягують нові ресурси й підрозділи з хорошим бойовим досвідом. Це дозволяє тримати Запорізький напрямок та проводити вдалі контратаки.
Сьогодні, на мою думку, Путін не має достатніх системних резервів для стратегічних наступальних операцій по всьому фронту. На покровський, костянтинівський і частково лиманський напрямки він ще кидає досвідчені бойові підрозділи. На інших ділянках діють сили, які не можуть вести настільки активні бойові дії, а резервам бракує підготовки, досвіду й бойової злагодженості. Це наша перевага.
Думаю, ми триматимемо фронт. У Путіна не буде ні воєнної перспективи, ні можливості тиснути на нас, посилаючись на уявні успіхи.
Під час останніх переговорів із Трампом уже йшлося про вимогу припинити обстріли. Путін не міг, як раніше, аргументувати продовження війни своєю перевагою на фронті. Натомість порушував питання зняття санкцій – з економіки, флоту, енергетики.
Раніше в розмовах із Трампом, Сі Цзіньпіном та іншими партнерами він демонстрував нібито своє домінування на фронті. Тепер ці воєнні козирі втрачає. Тому наша здатність тримати оборону визначає й політико-дипломатичну позицію: ми можемо ставити умови, а не діяти під тиском Росії.
– Якщо Росія не отримує бажаного результату на фронті, чи намагається вона компенсувати це дедалі масштабнішими ударами по містах, енергетиці, транспортній та промисловій інфраструктурі? Яка стратегічна мета цієї кампанії та як Україна може дати відсіч?
– Не маючи успіху на фронті, Путін намагається зламати дух українців. Він давно над цим працює й не може повірити, що українці не здаються під тотальним тиском терору, який порушує всі міжнародні норми та правила ведення війни.
Терор – основа його дій. Він не розуміє, чому українці не здаються. Ми з першого дня говорили і на телебаченні, і на радіо: розпочавши війну, ти не зможеш перемогти народ України. Він у це не повірив і пішов далі війною.
Тепер намагається створити умови терору й холоду перед зимою в усіх регіонах України, насамперед у столиці, де проживає до чотирьох мільйонів людей.
Він бачить, що самі ракетні та дронові удари не дають бажаного результату, тому посилює психологічний тиск. Демонструє готовність бити постійно й по всьому: житлових будинках, школах, дитячих садках, торговельних центрах, потягах, транспорті та логістиці. Це позиція глобального терориста.
Йому не вдається досягти мети, але він думає: ще трохи – і дотисне. Тому підкріплює ці погрози атаками, зокрема такими, які відбувались однієї з минулих ночей.
Окрім реактивних безпілотників, які складно збивати, застосовує різні типи ракет із дуже коротким часом підльоту. Йдеться, наприклад, про «Циркони», «Кинджали», ракети комплексів С-400, які використовують для ударів по наземних цілях. Мета – щоб люди не встигли сховатися, щоб було якомога більше жертв і страху. Він розраховує, що люди почнуть протестувати, тиснути на Зеленського й політичне керівництво з вимогою домовлятися з Путіним на будь-яких умовах.
Росія заявляє, що готова до переговорів, але виключно на власних умовах. Керівництво України й наш народ цього не підтримують. Тому Кремль намагається змусити людей погодитися через терор.
Є й інший жорстокий прийом: поширювати інформацію про майбутні масовані удари сотнями ракет і тисячами дронів, змушувати людей чекати, підтримувати соціальну та психологічну напругу. А потім у певний момент завдавати удару.
Вони розраховують вивести суспільство з рівноваги, спровокувати протести. Цього не відбувається, але Путін усе одно думає, що зможе дотиснути.
Він має досвід Чечні та Сирії, де російські сили тотально руйнували міста. Згадайте Алеппо. Цю практику він переносить в Україну, але в значно ширших масштабах – проти міст і сіл по всій території.
Думаю, це завершиться його провалом. Його дії отримають чітку кваліфікацію, хоча й так зрозуміло, що йдеться про масштабний терор. Він діє без жодних правил. Навіть Гітлер так не вів атаки. Вважаю, що він відповідатиме за це. Але сьогодні наше завдання – вистояти, підтримувати Збройні сили та людей в усіх регіонах.
Міжнародна співпраця з партнерами – чинник, який допоможе нам вистояти, захистити нашу державу й країни Європи. Зокрема сусідів, які також перебувають під загрозою російської агресії. Росія вже демонструє її через спецоперації та диверсії. Ми маємо спільно протидіяти цьому і відстоювати незалежність України разом із європейською спільнотою.
– Повернімося до захисту української інфраструктури. Ворог атакує мости, зокрема Північний міст у Києві, де вже встановлюють антидронові сітки. Як захистити ці об’єкти, що з’єднують береги й забезпечують життя міста? Про що свідчать такі удари: чи розуміє Путін, що не зможе захопити Україну, й тому прагне завдати якомога більше руйнувань?
– У Путіна немає перспектив захопити нашу державу. Це показали і фронт і народ України. Тому він намагається придушити українців терором, змусити їх страждати, особливо в осінньо-зимовий період.
Це цинічний, фашистський план: убивати людей, руйнувати їхню самоідентифікацію та впливати на всі сфери їхнього життя.
Мости для нього – стратегічні об’єкти. Раніше, як говорили, існувало певне негласне обмеження щодо ударів по мостах. Але він побачив, що не може захопити нові території чи змусити нас здатися за його сценарієм, і перейшов до таких атак.
Мостами проходить не лише транспорт, а й комунікації: теплопостачання, вода, зв’язок, енергетичні мережі. Вони забезпечують взаємодію не тільки між правим і лівим берегами, а й у масштабах усієї держави.
Він знає ці вразливі місця. Для нього вже немає ні правових обмежень, ні негласних домовленостей. Тому й атакує мости.
Що робити? Насамперед захищати конкретні об’єкти засобами протиповітряної оборони. Це можуть бути літаки й гелікоптери, які перехоплюють цілі ще на підступах до міста та мостів, зенітні установки Gepard, зенітні ракетні комплекси, переносні комплекси.
Додатковий захист – сітки, які вже встановлюють, та турелі. Але питання ширше. Ми спільно з військовими та стратегами розробили модель, яку умовно можна назвати великим «залізним куполом» України. Ізраїль – невелика країна, а нам потрібна система, що відповідає нашим масштабам.
Ідеться про об’єднання сил та засобів Збройних Сил України, Національної гвардії, СБУ й військової розвідки в єдину систему.
Перший етап – виявлення підготовки ракетних і дронових ударів на території Росії та ураження засобів противника до їхнього застосування. Для цього потрібні розвідувальні дані в режимі реального часу.
Другий – перехоплення цілей під час перетину кордону чи лінії фронту. Тут мають працювати зенітні ракетні комплекси, переносні комплекси, авіація та засоби протидії дронам. Це одна з головних ліній захисту, яка щодо мирних територій ще не працює повною мірою.
Третій етап – знищення цілей, які прорвалися, на маршрутах їхнього руху територією України. Ми бачимо траєкторію, розуміємо, куди летить ціль, і залучаємо найближчий ефективний засіб: зенітний ракетний комплекс, переносний комплекс, турель чи Gepard.
Не можна допустити, щоб ціль безперешкодно долала сотні кілометрів аж до мосту. І вже останній рубіж – безпосередній захист мосту або іншого важливого об’єкта, який забезпечує життя людей. Саме таку модель потрібно відпрацьовувати, щоб система діяла швидко й результативно.
– Чи може поява в України власної далекобійної балістики змінити розрахунки Кремля? Ми багато чуємо про компанію Fire Point, яка займається розробленням такої зброї. На якому ми етапі й коли українська балістика зможе уражати військові об’єкти в Москві та глибоко в російському тилу?
– На жаль, ми запізнюємося. З першого дня війни пропонували перевести відповідні виробництва на воєнні рейки. Ідеться не лише про Fire Point. Є КБ «Південне», КБ «Луч» і сотні підприємств, які працювали над ракетною технікою. Ми мали розробки балістичних ракет із дальністю аж до Далекого Сходу – до 15 тисяч кілометрів. Окремо були можливості створення ракет із дальністю до тисячі кілометрів. Передбачалося виробництво десятків тисяч ракет. На жаль, ці структури не залучили відразу. Такі пропозиції були ще до повномасштабної війни, але й після її початку працювали лише окремі сегменти.
Ми втрачали час і з дронами. Їх часто закуповували в Китаї, розбирали, потім збирали в Україні та представляли як українські. Водночас частоти були відомі Росії, і противник нерідко їх приземляв.
Нарешті вийшли на власне виробництво, на спільні проекти з партнерами – Німеччиною, Польщею, Францією та іншими країнами. Це вже інша якість дронів, які можуть долати і тисячу, і дві тисячі кілометрів. Але їх поки недостатньо.
Часовий розрив нас підвів. Такі можливості потрібно було мати у 2023–2024 роках, щонайпізніше – у 2025-му. Йшлося про мільйони дронів і десять тисяч ракет. Сьогодні про виробництво заявляє Fire Point і ще окремі виробники. Але поки йдеться про одиниці.
Наявність ракет малої та середньої дальності, балістичних ракет, зокрема стратегічного рівня, дала б можливість знищувати аеродроми, звідки піднімається російська авіація, а також пускові установки й інші об’єкти. Сенс у тому, щоб знищувати загрозу на території Росії, до того, як ракети чи безпілотники долетять до України.
Якщо йдеться про масове застосування – тисячі дронів і десятки ракет по конкретному об’єкту – це може дозволити знищити аеродром, пускові установки ракет і дронів або їхнє виробництво.
Ось що дає балістика. Її потрібно швидко створювати й масштабувати виробництво. І не обмежуватися Fire Point: це лише частина можливостей.
Вважаю помилкою те, що ми повною мірою не залучили інші системні структури, які мали досвід і чиї розробки були затребувані на міжнародному ринку.
Наприклад, КБ «Південне» продавало ракети стратегічного рівня у США у найближчий до війни час. Бо працювало над ракетами стратегічного рівня, міжнародними проектами «Наземний старт», «Морський старт», ракетами «Зеніт». Чому не використати цей потенціал для створення ракет із потужними бойовими частинами, здатних уражати військові об’єкти Російської Федерації на великих відстанях?
– Яке місце Лукашенко й територія Білорусі займають у нинішніх військових планах Кремля? Чи бачите ви ознаки підготовки нового військового сценарію з білоруського напрямку?
– Путін постійно намагається втягнути Білорусь в конкретні бойові операції. Не вдається. Лукашенко грає на декілька напрямків. Він прагне зберегти свій режим на випадок програшу Росії. Звідси контакти із Сі Цзіньпіном, президентом Туреччини Ердоганом, намагання налагодити контакти з президентом США Трампом щодо низки проектів. Він шукає можливості взаємодії навіть із Європою: мовляв, давайте жити дружно, про щось домовлятися.
Водночас він конкретно допомагає Росії: зброєю, боєприпасами, ремонтами, постачанням бензину й авіаційного пального. Це також радіолокаційні вежі, які використовують для наведення безпілотників на нашу територію, на Польщу та країни Балтії.
Тому він співучасник. Але, на мою думку, сьогодні принципово не готовий іти війною проти України чи західних держав. Він знає, що це означатиме кінець його режиму.
У нього немає перспектив успішно залучити власні сили до війни проти України, а тим більше воювати ще й із Польщею чи країнами Балтії. Це країни НАТО, які готуються до таких сценаріїв.
Передбачаємо, що Лукашенко й далі сприятиме Росії у веденні війни, допускатиме провокації на кордоні з Україною, Польщею та країнами Балтії. Путін на нього тисне, простору для маневру мало.
Але вважаю, що межу прямого нападу на Україну чи наших партнерів він не перейде. Білоруси цього не підтримують. За нашими оперативними даними, білоруська армія – я говорю саме про армію, а не про спецпідрозділи, підпорядковані Москві – не готова й не хоче воювати.
Тому Лукашенко лавіруватиме, намагатиметься викручуватися, але на велику війну не піде.
На кордонах можливі провокації, спроби проривів, залучення певних груп під виглядом біженців, спроби захоплення пунктів спостереження. Думаю, протидія таким сценаріям під силу спецслужбам наших партнерів і нашим.
– Путін особливо акцентує на Калінінграді. Наскільки небезпечна ситуація довкола Сувальського коридору? Чи може Кремль спробувати перевірити НАТО на міцність саме там?
– Путін постійно погрожуватиме застосувати всі ресурси для протидії нібито можливому захопленню Калінінградської області чи перекриттю Сувальського коридору.
Він виходить із хибного уявлення, що країни НАТО прагнуть розчленувати Росію й насамперед захопити Калінінградську область. Переконаний у цьому й відповідно діє: демонструє готовність до агресії, зокрема із застосуванням стратегічних ядерних засобів.
Тому важливо попереджати провокації на кордонах і через оперативні канали показувати, що такі сценарії неприйнятні, що Польща та інші держави готові протидіяти його агресивним діям. Він розуміє лише силу.
Через канали розвідки й оборонних відомств потрібно демонструвати, що шансів у нього немає. Тим більше що він застряг в Україні й не має достатніх військових ресурсів, щоб розпочати ще одну велику війну.
Ми сковуємо його сили. Йому бракує ресурсів навіть для нинішнього фронту. Якби мав додаткові можливості, давно наступав би на інших напрямках.
Але нашим партнерам, особливо полякам, не можна розслаблятися. Він усе одно розглядає ці країни як ворогів, як основний ударний кулак НАТО.
Потрібна активна оперативна протидія, а в разі відповідних провокацій – і бойова. Дипломатичними та розвідувальними каналами необхідно доносити, що застосування ядерної зброї матиме наслідки.
І Британія, і Франція, і США, а також Сі Цзіньпін та Моді попереджали Путіна: на спробу використати ядерну зброю буде жорстка реакція. Такі сигнали надходять не лише від західних держав, а й від його партнерів.
Тому, думаю, він гратиме на межі фолу: демонструватиме готовність до масштабних бойових дій і застосування ядерної зброї, називаючи це стримуванням.
Провокації можливі і на кордонах, і в самій Польщі, і в країнах Балтії. Спецслужби мають бути готовими спільно з нами виявляти такі дії та припиняти їх – оперативними засобами, а за необхідності й бойовими. Тоді шансів реалізувати ці сценарії не буде.
– Мільйони українців і вдома, і за кордоном запитують, коли закінчиться війна. Які сценарії її завершення ви вважаєте реалістичними? Що має змінитися на фронті, всередині Росії або в позиції Заходу, щоб Путін був змушений відмовитися від продовження війни?
– На нього можуть подіяти лише критично вагомі аргументи. Насамперед це ситуація на фронті – сьогодні вона визначальна. Це класичний, але надзвичайно потужний аргумент.
Тому посилення наших Збройних сил, підтримка партнерів високоточною зброєю – найважливіший чинник. Звичайно, розуміємо значення фінансової складової: вона також одна з визначальних.
Друга складова – потужний оперативний тиск на всі сектори російської економіки та персонально на керівництво Росії і його родичів по всьому світу. Насамперед у Європейському Союзі, США, Канаді та інших країнах.
Це дуже болюче для них питання. У роботі проти терористів, коли виходили на їхні персональні зв’язки, рахунки, нерухомість, яхти, місця перебування дітей та онуків, коли вони втрачали свої активи й опинялися під загрозою арештів, це змушувало їх відступати.
Третя складова – санкції. Потрібно ефективніше працювати з Трампом та його оточенням. Наша позиція має бути сильнішою. Не просто чекати: «Трампе, допоможи нам», – а, знаючи його та маючи досвід роботи, використовувати всі канали впливу.
Це і військово-промисловий комплекс США, і Конгрес та Сенат, і впливові військові, і Федеральна резервна система, і радники Трампа, навіть його друзі з дитинства – ми їх знаємо.
Має працювати велика команда, яка просуватиме рішення в інтересах США, Європи, України та світової стабільності.
Є механізми надзвичайно жорсткого економічного тиску. 500 відсотків на експорт з Росією і 100 відсотків на тих, хто цей експортний потенціал приймає.
Четверта складова – тиск через усі оперативні й дипломатичні канали. Важлива взаємодія України та США, підтримка Європи. Росія ставиться до цього негативно, але змушена рахуватися.
Потрібно активно працювати з Китаєм, який заявляє про підтримку миру й суверенітету, має свої пропозиції щодо припинення обстрілів та врегулювання.
Є також ініціатива Індії, Туреччини, Єгипту й України щодо врегулювання. Буквально днями я брав участь у цих процесах – не лише як колишній керівник зовнішньої розвідки, а як активний неофіційний учасник.
Тут діє не лише політичний тиск заради припинення війни, а й величезний економічний чинник. Куди йде аграрна продукція з України та Росії? До Китаю, Індії, Туреччини, Єгипту. Це держави з величезним населенням, для яких продовольчі поставки мають велике значення.
Блокування цих поставок створює для них проблеми. Тому їхній інтерес також можна залучити до пошуку рішення.
Важлива й роль ООН, її великих продовольчих програм для країн, що розвиваються. Попри всі зауваження до Ради Безпеки ООН, цей інструмент також потрібно використовувати. Йдеться про забезпечення життєдіяльності інших країн, а отже – ще один чинник тиску.
Потрібно об’єднати військові, оперативні, санкційні та дипломатичні зусилля впливових держав, щоб домогтися припинення війни.
Якщо говорити про терміни, то за такої злагодженої та ефективної роботи, насамперед нашої команди, можна вийти на припинення обстрілів упродовж двох-трьох тижнів, а приблизно за три місяці – на мирний процес. Але питання в тому, що ми самі ініціюємо й зробимо разом із партнерами, а не лише в тому, що вони нам скажуть.
Це позитивний сценарій для всіх наших громадян – і в Україні, і в Польщі, і в інших країнах. Але його реалізація потребує надзусиль та роботи професіоналів високого рівня.
Авторка: Світлана Мялик
