Вибори в Болгарії: чи стане Радев новим Орбаном для України?

19 квітня 2026 року «Прогресивна Болгарія» Румена Радева взяла 1 444 920 голосів, 44,59% і 131 мандат у 240-місному Народному зібранні. Це дало колишньому президентові одноосібний урядовий мандат, якого Болгарія не бачила майже три десятиліття. 

Для України ця новина тривожна не лише через багаторічну риторику Радева щодо Росії. Питання ширше: чи з’являється в ЄС і НАТО новий гравець, здатний підмінити роль Віктора Орбана у блокуванні рішень щодо війни, санкцій і європейської безпеки. Відповідь складніша за гучний ярлик: ризик є, але механічна аналогія з Будапештом не працює. 

Коротко

• Радев отримав абсолютну парламентську більшість, але не більшість для конституційної перебудови системи. 
• «Відродження» пройшло до парламенту лише на межі бар’єра і більше не виглядає самостійним центром проросійської мобілізації. 
• Перемога Радева стала наслідком не однієї лише геополітики, а передусім затяжної урядової кризи, корупційної втоми та соціального роздратування. 
• Для Києва головний ризик полягає не в миттєвому розриві Софії з ЄС чи НАТО, а в концентрації влади, двозначній риториці та слабкості опозиції. 
• Болгарський оборонний сектор, зав’язаний на український попит і європейський ринок, стримує різкий антиукраїнський розворот. 

Офіційний результат виборів виглядає однозначно. До парламенту пройшли лише п’ять сил: «ГЄРБ – СДС» (Громадяни за європейський розвиток Болгарії–Союз демократичних сил, болгарською мовою: ГЕРБ-Съюзът на демократичните сили) — 433 755 голосів і 39 мандатів, «Продовжуємо зміни – Демократична Болгарія» (болгарською мовою: ПП–ДБ — КОАЛИЦИЯ ПРОДЪЛЖАВАМЕ ПРОМЯНАТА – ДЕМОКРАТИЧНА БЪЛГАРИЯ) — 408 846 і 37, «ДПС» (Рух за права і свободи, болгарською мовою: ДВИЖЕНИЕ ЗА ПРАВА И СВОБОДИ) — 230 693 і 21, «Відродження» (болгарською мовою: ВЪЗРАЖДАНЕ) — 137 940 і 12, а «Прогресивна Болгарія» (болгарською мовою: ПРОГРЕСИВНА БЪЛГАРИЯ) — 1 444 920 і 131. Центральна виборча комісія визначила чотиривідсотковий бар’єр на рівні 129 606,24 голосу. Фактично це означає, що «Відродження» втрималося в парламенті із запасом менш як 8,4 тисячі голосів. 

Головний факт тут навіть не розмір перемоги, а те, що Болгарія вийшла з моделі роздрібленого парламенту. Після серії коротких кабінетів, кризових коаліцій і дострокових кампаній Софія вперше за довгий час отримує однопартійний уряд. Але 131 депутат — це межа урядової стабільності, а не карт-бланш на переписування державних правил. Саме тому перемога Радева одночасно і заспокоює частину болгарського суспільства, втомленого від хаосу, і насторожує тих, хто бачить ризик надмірної концентрації влади. 

Символічно й те, що майже весь старий політичний клас опинився в обороні. Партія Бойко Борисова зберегла місце в парламенті, але втратила монополію на роль головного правого менеджера влади. ПП–ДБ лишилися важливими, проте не стали альтернативним полюсом тяжіння. А радикально проросійське «Відродження» формально вижило, але вже не диктує порядок денний. Це важлива зміна для всієї регіональної дискусії: проросійський електорат у Болгарії не зник, але перестав бути прив’язаним лише до однієї відкрито кремлівської ніші. 

Ці вибори були голосуванням не стільки за ідеологічну чистоту, скільки проти старої політичної машини. Болгарія зайшла у виборчий цикл виснаженою: короткі уряди, хиткі коаліції, дострокові кампанії, скандали навколо корупції, вуличні протести й відчуття, що політичний клас роками не пропонує ані реформ, ані елементарної керованості. Радев увійшов у цей момент не як новачок, а як найвпізнаваніший політик країни, який довго стояв над партійною боротьбою і водночас контролював логіку службових кабінетів. 

Пьотр Пєтшак, д-р, дослідник теорії міжнародних відносин, теорії справедливої війни, геополітики, геоекономіки та політичної філософії, пов’язаний з Академією фінансів і бізнесу Vistula та In Statu Nascendi Think Tank, формулює це жорстко: Радев переміг «не тому, що є проросійським», а тому, що для значної частини виборців альтернативою залишалися старі, скомпрометовані сили. У цій оцінці є те, що часто губиться в західному й українському медійному шумі: виборець у Болгарії голосував за вихід із кризи, а не за зміну цивілізаційної належності держави.

Пєтшак звертає увагу і на соціальний нерв цієї кампанії. Суперечка навколо євро, інфляції та вартості життя виявилася для багатьох болгар ближчою, ніж великі розмови про геополітику. За цієї логіки Радев виглядав не як ідеолог Кремля, а як прагматик, який обіцяє зменшити політичний безлад, приборкати корупційні зв’язки і повернути державі здатність ухвалювати рішення.

Дарин Дроссев, д-р і президент Інституту інтеграційних досліджень, звертає увагу на інший бік цієї перемоги. За його словами, тривала політична криза дозволила Радеву накопичити вплив через три тимчасові уряди, а нинішній успіх спирається не лише на електоральну хвилю, а й на роками вибудуване близьке оточення. Це важливо, бо пояснює, чому його рух так легко перетворився на головний центр тяжіння для дуже різних груп — від проєвропейських виборців, розчарованих у старих елітах, до частини проросійськи налаштованого електорату. 

Нова хвиля в Болгарії: перемога Радева, міф про Орбана та боротьба за ефективну опозицію

«Ми маємо радикально іншу хвилю», — каже Дроссев. Але в цій хвилі він бачить і слабкість: парламентська фракція Радева велика, однак не має достатнього законодавчого досвіду й може виявитися залежною від вузького кола людей, які ухвалюватимуть рішення поза реальною внутрішньою дискусією. Саме тут проходить межа між стабілізацією і ризиком. Радев справді дав Болгарії вертикаль ухвалення рішень там, де раніше був параліч. Але ця ж вертикаль може швидко обернутися спокусою замкнути владу в тісному колі людей без належного політичного балансу.

Порівняння Радева з Орбаном політично зрозуміле: обидва говорять мовою національного інтересу, критикують частину брюссельського порядку денного і намагаються грати на втомі суспільства від війни та економічного тиску. Але на цьому подібність майже закінчується.

По-перше, Радев не має конституційної більшості. Його 131 мандат більш ніж достатній для формування уряду, але недостатній для глибокої перебудови судової або антикорупційної архітектури без ситуативних домовленостей із проєвропейськими силами, насамперед із ПП–ДБ. По-друге, він виходить не з правопопулістської орбанівської традиції, а з ліво-посткомуністичного середовища. По-третє, Болгарія значно глибше прив’язана до європейського фінансування, ніж дозволяє собі визнавати передвиборча риторика. Нарешті, це колишній генерал ВПС, який навчався у США і будував кар’єру в західному безпековому контексті. 

«Порівняння з Орбаном є недоречним», — каже Пєтшак. Його аргумент простий: Болгарія не може дозволити собі тривалий конфлікт із Брюсселем, бо без європейських грошей і зовнішньої легітимації Радев не виконає власних соціально-економічних обіцянок. Це не робить його автоматично проукраїнським політиком, але звужує поле для орбанівського маневру. Додатково Радев, на відміну від Роберта Фіцо, не мусить будувати владу на коаліції з ультраправими антиукраїнськими партнерами, а отже не перебуває під таким самим внутрішнім тиском з боку відверто антикиївського партнера.

Тут є й одна важлива поправка до передвиборчої риторики. Радев справді давав зрозуміти, що Софія не повинна блокувати 90-мільярдну позику ЄС для України. Однак юридична рамка цього механізму показує тоншу картину: з бюджетних зобов’язань у межах Ukraine Support Loan виведені Чехія, Угорщина та Словаччина, тоді як Болгарія, згідно з документами Ради ЄС, входить до кола 25 держав, що беруть участь у механізмі розширеної співпраці. Тобто болгарська обережність існує, але вона не тотожна орбанівському праву вето. Це принципова різниця, яку варто мати на увазі і в Києві, і в європейських столицях. 

Що це означає для України

Найпростіша й водночас найнебезпечніша помилка — вважати, що перемога Радева автоматично перетворює Болгарію на інструмент Кремля. Український інтерес у болгарському кейсі проходить не лише через дипломатію, а й через виробництво. Болгарська оборонна промисловість давно інтегрована в постачання для України та для тих європейських держав, які озброюють Україну. Цей зв’язок не скасує одна виборча кампанія. 

«Практично всі країни, які хочуть допомогти Києву, купують боєприпаси саме тут, бо Болгарія реально їх виробляє», — наголошує Пєтшак. Йдеться не лише про старі радянські калібри. Болгарія вже оформила великий проєкт з Rheinmetall і Вазовським машинобудівним заводом в місті Сопоті, щодо пороху та 155-мм боєприпасів, а сам заводський сегмент дедалі щільніше вбудовується в європейську оборонну індустрію. У такій конфігурації різкий розворот проти України означав би удар по власних виробниках, робочих місцях і довгострокових контрактах. 

Дроссев дивиться на це ще відвертіше: Радев може дозволити собі «грати з добре контрольованим вогнем» у риториці, але навряд чи ризикне реальними кроками, що суперечать європейській стратегії підтримки України. Інакше він швидко отримає одночасно внутрішній протест, зовнішній тиск і кризу довіри з боку тих, хто голосував за нього як за менеджера стабільності, а не за руйнівника зв’язків із Заходом.

Для Києва з цього випливає тверезий висновок. У найближчій перспективі небезпека полягає не в тому, що Софія раптом перекриє всі канали співпраці. Небезпека в іншому: у повільнішому ухваленні рішень, у спробах розмивати політичні формули, у грі на темі «дешевшого газу», «втоми від війни» і «прагматичного діалогу». Болгарія за Радева може стати не форпостом відкритого саботажу, а майданчиком для м’якшого, але все одно шкідливого перегляду рамок дискусії. 

Найсерйозніша загроза пов’язана не з негайною зміною геополітичної орієнтації, а з внутрішньою будовою влади. Дроссев прямо говорить про ризик авторитарно-популістської концентрації, якщо слабка опозиція не зможе перебудуватися й нав’язати Радеву реальний політичний контроль. Його парламентський блок великий, але сформований радше навколо руху, ніж навколо усталеної партії. У такій моделі персоналізація рішень і замикання влади в «правлячій капсулі» стають не збоченням, а майже природною тенденцією.

Окремий сюжет — російська пропаганда. Саме вона зацікавлена подати Радева як «нового Орбана», навіть якщо сам Радев не піде так далеко, як від нього чекають у Москві. Для Кремля ідеологія давно другорядна. Йому підходять і відверто ультраправі сили на кшталт «Відродження», і посткомуністичні мережі, і корумповані статус-кво групи, якщо вони підривають довіру до ЄС, розмивають консенсус щодо України або переводять розмову з безпеки на тему «нормалізації» з Росією. Болгарський випадок показує саме це: Москва може одночасно грати на радикальному фланзі й на пом’якшеній «прагматичній» риториці, якщо обидві лінії послаблюють європейську єдність. 

Тому західна, польська й частково українська медійна формула «проросійський = новий Орбан» є занадто грубою. Вона пропускає найважливіше: у Болгарії російський вплив проходить не лише через партійні ярлики, а через історичну пам’ять, соціальне незадоволення, інформаційні образи «сильної держави», тему дешевої енергії та брак якісної внутрішньої опозиції. Саме в такому середовищі двозначний політик на кшталт Радева може бути одночасно і обмеженим, і небезпечним.

Восени ця логіка отримає нове випробування. Якщо табір Радева розширить контроль і на президентський вимір, Болгарія увійде в цикл, де питання вже стоятиме не про «нового Орбана», а про нову конфігурацію влади з дуже слабкими стримуваннями. Для Києва це означає потребу уважно дивитися не тільки на зовнішньополітичні заяви Софії, а й на внутрішню архітектуру влади в самій Болгарії.

Для України відповідь має бути виваженою, без паніки і без самообману. Радев не є простим дублером Орбана: він не має конституційної більшості, не стоїть на тій самій ідеологічній платформі, не залежить від ультраправої коаліції і діє в країні, глибоко вплетеній у європейські фінанси та оборонний ринок. 

Але це не означає, що його перемога безпечна. Реальний ризик — у концентрації влади, у спокусі замінити реформи популістським управліням очікувань, у слабкості опозиції та в здатності російської пропаганди використовувати будь-яку тріщину всередині ЄС і НАТО. Саме тому за Радевим треба стежити не через гучні образи, а через конкретні рішення: як голосуватиме Софія в Брюсселі, що відбуватиметься з оборонними контрактами, як змінюватиметься судова система і чи зможе Болгарія уникнути нового замикання влади в одному політичному проєкті.

Автор: Артур Жак