Ситуація в Білорусі залишається в центрі уваги європейських медіа. Російсько-українська війна, яка триває понад 1600 днів, посилює увагу до ситуації в Білорусі. Тамтешній диктатор Олександр Лукашенко перебуває при владі понад 32 роки. Він побудував у країні авторитарний режим. Чи існує загроза повторення російського вторгнення з Білорусі? Чи будуть звільнені нові політичні в’язні? Якою буде Білорусь після Лукашенка? Про це ми говоримо з директором Інституту світової політики Євгеном Магдою.
Коротко:
- Лукашенко залежить від Кремля. Білорусь фактично стала проксі-структурою Росії, а Лукашенко використовує прагнення Заходу до діалогу, щоб торгуватися з Москвою та Заходом.
- Звільнення політв’язнів не означає припинення репресій. Завдяки домовленостям із США на волю вийшли понад 500 білоруських політв’язнів, але режим продовжує затримувати нових.
- Білорусь залишається загрозою для України та Європи. Її територія вже була використана Росією для вторгнення в Україну. Політолог Євген Магда не виключає, що надалі Білорусь можуть використати як плацдарм для гібридної атаки проти країн НАТО та ЄС.
- Білоруси загалом не хочуть війни проти України. Водночас зростає кількість громадян Білорусі, які підписують контракти з російською армією. А білоруський режим активно допомагає російському ВПК.
- Майбутнє Білорусі залежить від самих білорусів, але ілюзій бути не повинно. На думку Євгена Магди, змінити владу в Білорусі можна лише зсередини. Якщо Лукашенко піде раніше за Путіна, наступник може виявитися ще більш проросійським.
Упродовж останнього року завдяки зусиллям адміністрації Трампа понад 500 білоруських політв’язнів вийшли на волю. Як це змінило ситуацію в Білорусі? Що це змінило для регіону?
Режим Лукашенка у відносинах з адміністрацією Дональда Трампа намагається грати на ілюзіях останнього щодо можливості відірвати Білорусь від Росії, позбавити її статусу «білоруського балкону», який можна використати для російської агресії у Балто-Чорноморському регіоні. Завдяки частковому скасуванню американських санкцій проти авіакомпанії «БЕЛАВІА», виробників та експортерів калійних добрив з Білорусі, на волю вийшли кілька сотень білоруських політичних в’язнів. Серед них – нобелівський лауреат Алесь Беляцький, відомі опоненти Лукашенка Віктор Бабарико, Марія Колесникова, правозахисники та журналісти. Окремим треком став цьогорічний обмін відомого білоруського журналіста Анджея Почобута на затриманих у Польщі білоруських та російських шпигунів. В обміні брала участь і Молдова. Зараз у Мінську чекають спецпредставника Трампа Джона Коула, а представники правозахисників готують списки для звільнення в’язнів, кількість яких останнім часом суттєво не змінилася.
Виходить, що Лукашенко торгує людьми?
Насправді, проблема не лише у створенні подібного механізму. Прагнення Трампа «відірвати» Лукашенка від Кремля побудоване не на розумінні регіональних реалій, специфіки його відносин з Путіним, а на емоційних оцінках. В результаті Трамп зламав логіку американських санкцій проти Білорусі (санкції з боку ЄС залишаються у повному обсязі) та породив у Лукашенка завищену самооцінку. Проблема також у тому, що замість звільнених політичних в’язнів репресивний апарат Лукашенка продовжує затримувати нових. Тому маємо справу з парадоксом: звільняти в’язнів необхідно, але не такою ціною.
Прагнення Трампа «відірвати» Лукашенка від Кремля побудоване не на розумінні регіональних реалій, специфіки його відносин з Путіним, а на емоційних оцінках.
Згаданий вами Анджей Почобут 8 вересня повернувся до Білорусі, як і обіцяв. Як я розумію, це його позиція як людини та громадянина…
Хоча я особисто не знайомий з Анджеєм Почобутом, спостерігаю за його професійною та громадянською позицією вже давно. Вона викликає у мене величезну повагу, адже Почобут – принципова людина, яка не здалася за гратами лукашенківської в’язниці. Його прагнення повернутися до Білорусі комусь може видатися ірраціональним. Однак я вважаю, що це сильний вчинок сильної, дуже сильної людини. Також можна сказати, що звільнення Почобута частково покращило польсько-білоруські відносини, хоча радикального скасування санкцій з боку Варшави не сталося – разом з іншими сусідами Білорусі Польща тримає спільну лінію ЄС в цьому питанні.
Білорусь залишається центром авторитаризму в Європі. По суті, це остання європейська диктатура. Хто в цьому винен? Чому так відбувається? І якою буде подальша роль Білорусі після Лукашенка?
Думаю, що Лукашенко програв Путіну конкуренцію за статус «останнього диктатора Європи», оскільки господар Кремля виявився більш вправним та цинічним. Придушення білоруською владою протестів 2020 року, міграційна криза 2021 року, співучасть Білорусі в розгортанні широкомасштабної агресії Росії проти України спричинили формування відповідного ставлення до Лукашенка. Сьогодні Республіка Білорусь – це кремлівська проксі-структура, за спиною якої можна сховатися. Про це свідчать публічні заяви Путіна про розміщення у Білорусі тактичної ядерної зброї у 2023 році чи ракетного комплексу «Орєшнік» у 2025 році. Кремль вправно грає на прагненні Мінська продемонструвати самостійність у власному розумінні, відверто використовуючи амбіції Лукашенка у власних інтересах. Наприклад, у 2023 році РФ передала Білорусі дивізіон ОТРК «Іскандер», з яких перед тим обстрілювала територію України. Ці ракетні установки є спроможними використовувати ядерні боєголовки.
Хочу нагадати, що Лукашенко за понад 32 роки перебування при владі мав різні періоди відносин з Заходом. Однак він ніколи не міг поступитися «спокусливим пропозиціям» з боку Кремля, можливо, з тієї причини, що залежність Білорусі від Росії як постачальника дешевих енергоресурсів, ринку збуту білоруських товарів завжди була вирішальною. Кремль вправно тримає Лукашенка на короткому повідку, про що свідчить суттєва роль білоруських підприємств у виконанні завдань для російського оборонно-промислового комплексу. Сотні білоруських підприємств сьогодні працюють на продовження війни Росії проти України, що Лукашенко використовує як аргумент проти втягнення у безпосередні агресивні дії.
Тобто воювати проти України білоруси не хочуть?
В широкому сенсі – ні, не хочуть, та й мобілізувати (читай – роздати зброю) тих, хто у 2020 році виходив на акції протесту, Лукашенко боїться. Однак наведу інший факт: поступово зростає кількість громадян РБ, які підписують контракт з російською армією. Їх вже більше за білорусів, які приєдналися до лав Сил оборони України як добровольці. Це тривожна та вкрай неприємна тенденція. Проте мільйони громадян Білорусі не хочуть втягування їх країни у війну – це відомий та очевидний багатьом факт.
Ви зауважили спалахи напруження навколо мігрантів, яких використовують як інструмент провокацій проти сусідів Білорусі. Як до цього ставиться режим Лукашенка? Він жертва цього процесу чи його ініціатор?
У 2021 році міграційна криза на кордоні Білорусі з Литвою та Польщею була ініційована та організована режимом Лукашенка. Вона виглядала як інструмент тиску на ЄС рівно до 24 лютого 2022 року, з початком широкомасштабої агресії Росії проти України стало зрозумілим, що це була димова завіса над підготовкою вторгнення.
Тобто коли Лукашенко публічно стверджував «Ми з Владіміром Владіміровичем – співагресори», він не брехав?
У нього були власні резони так говорити. Проте факт співучасті білоруського керівництва у розпалюванні найбільшої в сучасному світі війни залишається беззаперечним. Відповідальність за це Лукашенку доведеться понести, хоча зараз він приміряється, як посісти місце за столом переговорів про завершення російсько-української війни.
Проте факт співучасті білоруського керівництва у розпалюванні найбільшої в сучасному світі війни залишається беззаперечним.
Відтак ми маємо знайти відповіді й на питання, як розвивати відносини між Білоруссю та Україною. Чи реально існує загроза війни, яка знову може зайти з території Білорусі в Україну?
Білорусь та Україна в історичній ретроспективі не воювали одна проти одної. Ба більше – саме наші народи як жоден інший відчували на собі тиск російського імперіалізму та радянської концепції «братніх народів». У липні 1994 року в Білорусі та Україні пройшли президентські вибори, які стали точкою біфуркації в історії розвитку пострадянських республік. У лютому 2022 року з території Білорусі в Україну зайшло багатотисячне угруповання російських військ, попри численні обіцянки Лукашенка та його оточення, що цього ніколи не станеться. Україна вистояла, дала відсіч і надалі буде залишатися демократичною державою – я у цьому впевнений попри всі наявні сьогодні проблеми. Якою буде Білорусь? Відповідь на це питання знаходиться в руках її громадян, зміни у цій державі, як і в будь-якій іншій, можливі лише зсередини.
Як, в такому разі, можуть бути використані різноманітні фактори впливу Білорусі на західних сусідів? Адже загроза ескалації в регіоні з боку Росії не зменшується, а постійно збільшується.
Відзначу кілька факторів: білоруська державна пропаганда активно працює проти західних сусідів – Польщі, Литви, Латвії. «Страшилки» про НАТО та побрехеньки про ЄС стали нормальною практикою в білоруському медіа-полі. Оскільки в інформаційному просторі Європи активно обговорюються перспективи ескалації з боку Росії, я не виключаю, що територія Білорусі може стати плацдармом для гібридної атаки – цього разу проти країни НАТО та ЄС. Це дозволить Кремлю умити руки та заявити про власну непричетність до подібних дій. Тому Білорусь та ситцація всередині неї має залишатися в центрі уваги її сусідів, я вважаю доцільним узгодження дій країн Люблінського трикутника – Литви, Польщі та Білорусі.
Чи готовий Лукашенко бути інструментом у чужих руках? Наостанок поцікавлюся: якою буде Білорусь після Лукашенка?
Проаналізувавши характер відносин Лукашенка та Путіна, я маю наголосити: вони не є друзями, попри понад 100 проведених за останніх 25 років зустрічей. Лукашенко – це геополітичний денщик Путіна, який змушений обслуговувати його інтереси. І це йому не подобається, хоча змінити ситуацію він не може. Якщо зміна влади в Білорусі відбудеться до зміни влади в Росії, у Мінську біля стерна з’явиться ще більш проросійський за Олександра Лукашенка політик. На жаль, я впевнений в цьому. І тому раджу не будувати ілюзій щодо Білорусі, а працювати з її громадянами більш наполегливо.
Лукашенко – це геополітичний денщик Путіна, який змушений обслуговувати його інтереси. І це йому не подобається, хоча змінити ситуацію він не може.
Інтервʼю записала Світлана Мялик
