«Аргумент про «єдину канонічність» Московського патріархату є класичним прикладом історичного та богословського абсурду», – вважає професор Микола Палінчак

Армія. Мова. Віра. Ні, це не передвиборчий слоган. Це – головні обереги основ незалежної держави, котрі стоять на сторожі її територіальної цілосності, історичних надбань національної культури та ідентичності, духовних засад і норм суспільного життя державотворчого народу. Тут мова йтиме про віру, вірніше, її земне відображення – церкву.

Сучасна Україна – мультиконфесійна держава. Та все ж абсолютну більшість її населення складають православні християни – орієнтовно 80–84% серед тих, хто визначився. Нині у світі офіційно існує 15 загальновизнаних автокефальних (незалежних) православних церков: 5 давніх патріархатів на чолі з Константинопольською православною церквою, котра має першість честі серед усіх православних церков світу та очолюється Вселенським патріархом Варфоломієм, та 10 помісних церков, у тому числі й Православна церква України (ПЦУ), котра отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріарха 6 січня 2019 року.

Однак канонічне визнання автокефалії Православної церкви України не поклало крапку у довготривалому протистоянні між його різними «фракціями» в Україні. Сьогодні в країні де-факто існують декілька ворогуючих між собою православних церков, що спричиняє гостре протистояння між їхніми вірними.

Як це впливає на національну єдність українців у час війни за власну незалежність, до яких кроків слід вдатися державі і суспільству, аби покласти край протистоянню на релігійній основі? Про ці та інші питання духовного життя розмовляємо з доктором політичних наук, професором, деканом факультету міжнародних економічних відносин Ужгородського університету, авторитетним науковим дослідником державно-церковних відносин, головою Закарпатської обласної організації Української асоціації релігієзнавців Миколою Палінчаком.

Коротко:

• Рішення князя Володимира Великого охрестити Київську Русь було прагматичним і глибоко продуманим геополітичним кроком
• Московська церква отримала автокефалію та патріархат через самовільний розкол, шантаж і домашній арешт грецького духовенства
• Конфесійна ситуація у часи УНР та перші роки Української РСР пройшла стрімкий і трагічний шлях
• Сталін перетворив РПЦ на державну релігію комуністичної диктатури та геополітичне знаряддя Кремля
• Питання протидії колабораціонізму та прихованому проросійському впливу серед духовенства УПЦ є одним із найгостріших викликів для національної безпеки та суспільної єдності України

Пане Миколо, будь ласка, нагадайте нашим читачам, що саме спонукало князя Володимира Святославовича охреститися самому та запровадити християнство у Київській Русі. Які геополітичні фактори змусили його зробити такий крок?

Рішення князя Володимира Великого прийняти християнство та охрестити Київську Русь у 988 році не було раптовим релігійним осяянням. Це був прагматичний і глибоко продуманий геополітичний крок, покликаний врятувати державу від міжнародної ізоляції та внутрішнього розпаду. Головні внутрішні та зовнішні геополітичні фактори, які змусили Володимира вдатися до цього кроку, такі:

1. Криза язичництва та внутрішній сепаратизм. Київська Русь була величезною імперією, що складалася з багатьох слов’янських та неслов’янських племен. Кожне з них мало своїх богів, що провокувало постійний сепаратизм та міжусобиці.

2. Загроза міжнародної ізоляції. Наприкінці X століття майже вся Європа вже відмовилася від язичництва. Християнські країни дивилися на Русь як на «дикунську», варварську територію. Це блокувало можливість укладати рівноправні політичні союзи та розвивати повноцінну торгівлю. Язичництво прирікало державу на геополітичну самотність і ворожість з боку сусідів.

3. Слушний момент у відносинах з Візантією. Безпосереднім каталізатором хрещення став військово-політичний конфлікт у Візантійській імперії – тогочасній єдиній світовій наддержаві. У 987–988 роках візантійський імператор Василій II опинився на межі втрати влади через потужне внутрішнє повстання воєначальників. Він звернувся до Володимира по військову допомогу. Володимир погодився надіслати 6-тисячне військо для придушення заколоту, але виставив колосальну геополітичну ціну: шлюб із рідною сестрою імператора – принцесою Анною Багрянородною. Для Візантії це було приниженням: їхні принцеси ніколи не виходили заміж за «варварів». Умовою шлюбу стало обов’язкове хрещення самого Володимира та його країни. Коли після перемоги імператор почав зволікати з виконанням обіцянки, Володимир пішов війною на візантійські володіння у Криму і взяв в облогу Корсунь (Херсонес), змусивши греків віддати принцесу.

А коли і за яких умов православ’я потрапило до московитів?

На час хрещення Києва15 липня 988 року Москви взагалі не існувало! Перша літописна згадка про неї з’явилася лише через 159 років – у 1147 році. Православ’я дуже повільно проникало в глухі фінно-угорські ліси Залісся (Ростово-Суздальські землі, басейн річок Ока та Москва). Активна християнізація цих територій розпочалася лише наприкінці XI та у XII ст. за правління нащадків Ярослава Мудрого. Це означає, що релігійне відставання цих земель від Києва становило понад 100–150 років.

Власну церковну незалежність (автокефалію) Москва проголосила самовільно і неканонічно аж у 1448 році. Світове православ’я не визнавало її понад 140 років, аж до заснування Московського патріархату шляхом шантажу константинопольського патріарха у 1589 році. Московська церква отримала автокефалію та патріархат через самовільний розкол, шантаж і домашній арешт грецького духовенства.

Увесь процес складався з двох етапів. Рік 1448 – «Самовільний розкол»: Москва звинуватила Константинополь у зраді через унію з католиками й самовільно призначила свого митрополита Іону без дозволу Вселенського патріарха. Через це 141 рік (до 1589 року) Московська церква була в ізоляції – світове православ’я вважало її неканонічним «розколом».

Рік 1589 – «шантаж патріарха»: щоб легалізувати церкву Борис Годунов заманив до Москви Вселенського патріарха Єремію II, який приїхав по грошову допомогу. Його посадили під домашній арешт майже на пів року та погрожували не випустити з країни. Під цим тиском заляканий патріарх підписав папери й висвятив першого московського патріарха Іова.

Перенесемося у ближчі для нас часи. Якою була конфесійна ситуація в Україні у пору УНР та перші роки УРСР?

Конфесійна ситуація у часи Української Народної Республіки та в перші роки Української РСР пройшла стрімкий і трагічний шлях – від спроб національного відродження церкви, до її тотального розгрому радянським тоталітарним режимом.

У часи визвольних змагань (1917–1920) релігійне життя України визначалося потужною хвилею церковного самовизначення та емансипації від Москви. Було взято чіткий курс на автокефалію. Українське духовенство нижчої ланки та національна інтелігенція вимагали незалежності від Російської православної церкви (РПЦ). Проте, вищі єпископи, переважно росіяни за походженням, чинили шалений опір українізації.

Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою у січні 1919 року ухвалила закон про автокефалію Української православної церкви. Але через постійні воєнні дії та окупацію реалізувати їх повною мірою не вдалося.

14–30 жовтня 1921 року (вже після падіння УНР, але на хвилі національного піднесення) було скликано І Всеукраїнський церковний собор. Оскільки жоден російський єпископ не з’явився, священики вдалися до давньохристиянської практики й самі висвятили свого митрополита – Василя Липківського. Так офіційно постала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка відкинула імперський диктат і запровадила богослужіння українською мовою.

У перші роки УРСР (1920-ті) панувала тактика «розділяй і володарюй». Установивши свою владу, більшовики оголосили релігію «опіумом для народу». Проте, на початку 1920-х років, комуністичний режим ще не мав сил для неприхованого нищення віри, тому вдався до хитрої тактики штучних церковних розколів.

Радянська влада спочатку дивилася на українських автокефалістів скрізь пальці й навіть підтримувала їх, щоб послабити вплив панівної проросійської патріаршої церкви (Тихонівської РПЦ).

Більшовицькі спецслужби (ДПУ) штучно створили та фінансували шкідницький рух лояльних до радянської влади колабораціоністів – обновленців. Його метою було розвалити традиційне православ’я зсередини.

Таким чином, в Україні 1920-х років, одночасно конкурували три великі православні течії: прихильники Московського патріархату, УАПЦ та штучна радянська «Жива церква».

Згодом почалися масові більшовицькі репресії проти церкви. Жорстока кампанія нищення релігійних інституцій розгорталася кількома хвилям.

Перша хвиля – вилучення церковних коштовностей (1921–1922рр). Використавши як цинічний привід масштабний голод у Поволжі та на півдні України, Володимир Ленін та Лев Троцький ініціювали тотальне пограбування храмів. Справжньою метою було не рятування голодних, а підрив фінансової самостійності церкви та провокування конфліктів для початку масового терору проти «реакційного духовенства».

Друга хвиля – нищення УАПЦ. Щойно радянська влада зміцніла, УАПЦ оголосили «петлюрівським кублом» та носіями «буржуазного націоналізму». Прелюдією до розправи став сфабрикований процес «Спілки визволення України» (1930 рік), де УАПЦ звинуватили в антидержавній діяльності. У 1930 році церкву змусили самоліквідуватися, а її лідера, «народного митрополита» Василя Липківського, НКВС розстріляв у 1937 році.

Третя хвиля – «Безбожна п’ятирічка» (1932–1937рр.). За планом Іосіфа Сталіна, до 1937 року ім’я Бога мало бути повністю забуте на території СРСР. Почався Великий терор – тисячі священиків усіх конфесій (православні, католики, протестанти, мусульмани, юдеї) були розстріляні за квотами НКВС, або депортовані у табори ГУЛАГу. Храми масово підривали вибухівкою, або перетворювали на зерносховища, клуби та стайні.

Наслідки репресій були жахливими. Вони призвели до:

– фізичного винищення кліру – до кінця 1930-х років церковну структуру УРСР майже повністю знищили, розстріляли або репресували майже весь єпископат і тисячі парафіяльних священиків УАПЦ;

– тотальної руйнації культурної спадщини – Україна втратила сотні унікальних архітектурних пам’яток середньовіччя та козацького бароко (Михайлівський Золотоверхий собор, Військово-Микільський собор у Києві та інші);

– заганяння релігії в підпілля – офіційне релігійне життя припинилося. Віряни були змушені молитися таємно, а релігійні обряди перейшли у формат глибокого підпілля.

З перших днів німецько-радянської війни у 1941 році жителі окупованих німцями територій масово відновлювали церковне життя. Це спонукало диктатора І.Сталіна 4 вересня 1943 року зустрітися з ієрархами російської церкви та під повним контролем НКВС дозволити обрати патріарха, відкрити деякі духовні семінарії та храми. Розкажіть будь ласка, як Сталін і РПЦ утверджували сучасне московське православ’я, як державну релігію комуністичної диктатури?

У вересні 1943 року Сталін здійснив радикальний розворот у релігійній політиці СРСР. Після півтора десятиліття тотального винищення духовенства диктатор вирішив відновити Московський патріархат. Офіційною точкою відліку сучасної Російської православної церкви (РПЦ) став нічний прийом І. Сталіним у Кремлі 4 вересня 1943 року трьох вцілілих митрополитів – Сєрґія, Алєксія та Ніколая.

Цей крок перетворив РПЦ на фактично державну релігію комуністичної диктатури та потужне геополітичне знаряддя Кремля. Радянські спецслужби реалізували це через кілька стратегічних напрямків.

1.Створення «Церкви НКДБ/КДБ» – повний кадровий та оперативний контроль. Нова церковна структура будувалася не на засадах канонічної свободи, а як філія радянських спецслужб.

2.Одразу після зустрічі у Кремлі при Раднаркомі СРСР було створено спеціальний орган контролю – Раду у справах РПЦ. Його очолив полковник держбезпеки Ґєорґій Карпов, який до цього займався репресіями проти духівництва. Церковні ієрархи не могли зробити жодного кроку, призначити священика чи відкрити парафію без візи офіцера спецслужб.

3.Вербування та агентурна сітка. Посади єпископів та ключових митрополитів надавалися виключно тим, хто пройшов ретельну перевірку НКДБ (згодом МДБ та КДБ) та погодився на таємну співпрацю. Згідно з розсекреченими архівами, вище керівництво РПЦ мало офіційні агентурні псевдоніми та регулярно звітувало кураторам з Луб’янки.

4.Швидкий собор. Вже за 4 дні після зустрічі з диктатором, 8 вересня 1943 року, зібраний радянською владою собор обрав митрополита Сєрґія (Страґородского) Патріархом Московським. Для оперативності учасників собору звозили до Києва та Москви військовими літаками НКДБ.

5.Геополітичний інструментарій (Православний Ватикан). Сталін прагнув використати відновлену церкву для розширення радянського впливу на міжнародній арені, особливо на Балканах та Близькому Сході. Кремль поставив перед РПЦ завдання підпорядкувати собі інші стародавні патріархати (Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський) та перетворити Москву на «Православний Ватикан» – центр світового християнства, лояльний до СРСР.

РПЦ стала головним ідеологічним таранним знаряддям радянської дипломатії проти Папи Римського та Західного блоку в умовах Холодної війни, тавруючи католицизм як «посібник американського імперіалізму».

6.Сталінська «модель» передбачала, що на підконтрольних СРСР територіях має існувати лише одна православна структура – слухняна РПЦ. Усі альтернативні або національні церкви підлягали жорстокому знищенню.

7.Повна заборона УАПЦ – будь-які спроби відновити українську автокефалію на звільнених від німців територіях жорстко каралися як «буржуазний націоналізм».

Яким було релігійне життя у повоєнний час?

У перші повоєнні роки СРСР повністю знищив Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ) і силою передав усе її майно Російській православній церкві (РПЦ). На Західній Україні, яка була приєднана до СРСР, радянська влада провела у 1946 році псевдособор у Львові. Українську Греко-Католицьку Церкву було оголошено ліквідованою, а її майно, храми та вірян силою передали під управління Московського патріархату. Тих єпископів та священиків на чолі з Йосифом Сліпим, які відмовилися зрадити свою віру і перейти в РПЦ, відправили до таборів ГУЛАГу – понад 3000 священиків та ченців, разом із родинами депортували до Сибіру. Вірян, які не хотіли ходити до московських храмів, переслідували й засуджували за «антирадянську діяльність». УГКЦ пішла у глибоке підпілля і стала «Церквою в катакомбах». Жорстокі репресії супроводжувалися пограбунками храмів та конфіскацією майна. Усі греко-католицькі храми (понад 3000 церков) та монастирі безкоштовно віддали у власність РПЦ. Церковні коштовності, унікальні бібліотеки та ікони конфіскували – частину передали Московському патріархату, решту – розікрали або знищили.

Те саме зробили й з Мукачівською Греко-Католицькою єпархією на Закарпатті. За командою Сталіна та Хрущова генерал НКВС Судоплатов спланував та особисто здійснив 1 листопада 1947 року спецоперацію по вбивству непокірного єпископа Теодора Ромжі, який був ментальним оберегом єпархії. По його смерті єпархія була ліквідована, а її храми та майно за уже відпрацьованою схемою передані РПЦ.

У перші роки державної незалежності України постало питання й відновлення автокефалії. Чому цей процес ішов так довго і болісно?

Відновлення автокефалії у 90-их роках минулого століття стало ареною жорсткої геополітичної та внутрішньополітичної боротьби. Цей процес розтягнувся на десятиліття і був надзвичайно болісним через спротив Москви, внутрішні розколи серед українського духовенства та нерішучість тогочасної влади.

Чому шлях до автокефалії виявився таким складним? Російська православна церква панічно боялася втратити Україну, яка складала майже половину її парафій та забезпечувала колосальні фінансові надходження. Щоб випередити рух за реальну незалежність, РПЦ у жовтні 1990 року пішла на хитрий маневр: перейменувала свій Український екзархат на Українську православну церкву (УПЦ) і надала їй статус «самостійної в управлінні». Це була юридична пастка. УПЦ отримала широку автономію, але залишилася невіддільною частиною Московського патріархату. Більшість вірян та священників сприйняли це як «вже отриману незалежність», що загальмувало створення справді автокефальної церкви.

Коли митрополит Філарет (Денисенко), який очолював УПЦ, у 1991 році все ж зажадав від Москви повної автокефалії, РПЦ влаштувала церковний переворот. У травні 1992 року під контролем російських спецслужб і РПЦ у Харкові було поспішно скликано собор, який усунув Філарета й обрав лояльного до Москви митрополита Володимира (Сабодана).

Філарет не підкорився, об’єднався з частиною Української автокефальної православної церкви і створив Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП).

В Україні виникло три паралельні православні структури (УПЦ Московського патріархату, УПЦ Київського патріархату та УАПЦ), які розпочали виснажливу війну за храми, майно та прихильність вірян.

Москва використала увесь свій дипломатичний та релігійний вплив, щоб заблокувати визнання українських патріотів у світі. РПЦ оголосила Філарету анафему, а Київський патріархат та УАПЦ таврувала як «розкольників».

Чому Томос 2019 року не став для українців об’єднуючим фактором?

Надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України у січні 2019 року стало епохальною подією для релігійної та державної незалежності України. Проте цей документ не зміг миттєво об’єднати все українське православ’я в єдину структуру, а релігійне розділення в суспільстві тривало ще довгі роки.

Головні причини цього явища криються у спротиві Москви, внутрішніх конфліктах та юридичних колізіях.

1.Категорична відмова та контрнаступ УПЦ МП. Українська православна церква Московського патріархату повністю проігнорувала Об’єднавчий собор 2018 року та відкинула Томос. Вище керівництво УПЦ МП запустило потужну пропагандистську кампанію, тавруючи ПЦУ як «неканонічну», а Томос – як «політичний проект». Мільйонам вірян роками навіювали страх, що перехід до нової церкви є «гріхом розколу».

Одночасно чинився шалений адміністративний тиск – проросійські єпископи жорстко карали та відлучали від служіння тих поодиноких священиків, які висловлювали бажання перейти до ПЦУ.

2.Юридичні війни за майно та громади. Процес переходу парафій із Московського патріархату до ПЦУ часто супроводжувався гострими локальними конфліктами. Законодавство України не мало чітких та швидких механізмів передачі майна за рішенням більшості релігійної громади. Кожен такий перехід блокувався юристами УПЦ МП через суди, що виливалося у затяжні протистояння на місцях. Візуальні образи «замкнених дверей» та бійок біля храмів активно використовувалися російською пропагандою для дискредитації Томосу у світі.

3.Ударом по єдності новоствореної ПЦУ став внутрішній конфлікт із почесним патріархом Філаретом (Денисенком). Одразу після отримання Томосу Філарет заявив, що умови документа роблять ПЦУ «залежною від Константинополя» (через обмеження юрисдикції кордонами України та заборону самостійно варити миро). Невдоволений втратою реальної одноосібної влади Філарет оголосив у червні 2019 року про відновлення УПЦ Київського патріархату та вийшов із ПЦУ. Хоча за ним пішла абсолютна меншість, цей публічний скандал суттєво послабив моральний авторитет нової автокефальної церкви на перших етапах її становлення.

4.Міжнародний чинник та позиція світового православ’я. Російська православна церква задіяла всі ресурси російської дипломатії та розвідки, щоб заблокувати визнання ПЦУ іншими помісними церквами світу. Москва залякувала інші патріархати розколом усього світового православ’я і розірвала відносини з Константинополем. Через це процес міжнародного визнання ПЦУ йшов повільно. Окрім Константинополя її згодом визнали лише Елладська, Кіпрська церкви та Александрійський патріархат. Частина українського суспільства та невпевненого духовенства сприймала це як знак «неповноцінності» або незавершеності процесу автокефалії.

Як узгоджуються принципи християнської моралі з підтримкою Кірілом і кліром РПЦ загарбницької війни проти України, освяченнями ракет та вбивством і тортурами цивільного населення?

З погляду автентичного християнського віровчення, догматики та загальновизнаних норм християнської моралі, дії патріарха Кірілла (Ґундяєва) та верхівки Російської православної церкви (РПЦ) жодним чином не узгоджуються з християнством і є прямим порушенням заповідей Христа.

Багато авторитетних світових теологів, релігієзнавців та лідерів інших християнських церков, включаючи Вселенського патріарха Варфоломія та Папу Римського Франциска, визначають сучасну ідеологію РПЦ не як християнство, а як єретичне спотворення віри (філетизм), сакральну легітимізацію воєнних злочинів та релігійний екстремізм.

Узгодження загарбницької війни з релігійною риторикою в РПЦ відбувається через підміну християнських цінностей імперською політичною ідеологією.

Священнослужителі так званої Української православної церкви у час війни часто стають відвертими колаборантами. Ті, хто подалі від фронту, нерідко є «тіньовими» прихильниками московитів і відповідно налаштовують своїх прихожан. Як суспільство має побороти цю ганьбу? Може так, як це свого часу робив князь Володимир?

Питання протидії колабораціонізму та прихованому проросійському впливу серед духовенства Української православної церкви (в єдності з Московським патріархатом) є одним із найгостріших викликів для національної безпеки та суспільної єдності України під час війни.

Сучасне демократичне суспільство не може копіювати методи князя Володимира… Натомість, Україна сьогодні долає цю проблему в правовому полі, поєднуючи державні законодавчі механізми, роботу спецслужб та громадянську позицію самих вірян.

Ключовим інструментом, за допомогою якого українське суспільство та держава борються з цим явищем, є Закон про заборону релігійних організацій, пов’язаних з РФ. У серпні 2024 року Верховна Рада України ухвалила історичний Закон № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», що часто називають законом про заборону Московського патріархату.

Як це працює? Закон не забороняє релігію чи віру як таку. Він забороняє діяльність будь-яких релігійних організацій, чий керівний центр розташований у державі-агресорі (РФ).

Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) проводить експертизу, і якщо зв’язок із Москвою підтверджено, громаді дається час на його розірвання. Якщо організація відмовляється – її діяльність припиняється через суд.

Одним з основних аргументів прихожан храмів московського патріархату та їхніх попів є пропагандистське твердження про «єдину» канонічність МП. Але про яку канонічність може йти мова, коли навіть зведення головного християнського храму Руси-України – Софії Київської – завершилося за 110 років до заснування Москви? Будь ласка, розвінчайте цей абсурд.

Аргумент про «єдину канонічність» Московського патріархату, яким роками маніпулюють його прихильники в Україні, є класичним прикладом історичного та богословського абсурду. Вони свідомо підміняють поняття «канонічність» (відповідність церковним правилам) поняттям «стаж перебування при владі», повністю перекручуючи реальні факти.

Розвінчати цей міф можна трьома неспростовними аргументами: хронологічним, канонічним та геополітичним.

1. Хронологічний абсурд: мати не може бути «молодшою» за доньку!:

• 988 рік – Київ прийняв хрещення та став центром канонічної Київської митрополії під омофором Вселенського (Константинопольського) патріархату;

• 1011–1037 роки – у Києві зводиться та освячується Софія Київська – першопрестольний собор та серце українського православ’я;

• 1147 рік – перша згадка про Москву як про невелике прикордонне поселення серед суздальських лісів.

Київська Церква-Мати старша за Москву на півтора століття, а її головний собор стояв уже понад 110 років до того, як на болотах Залісся з’явилися перші дерев’яні паркани. Стверджувати, що Київ має просити у Москви «канонічності» – це все одно, що стверджувати, ніби батьки отримують право на життя від своїх новонароджених дітей.

2.Канонічний абсурд: Москва сама 141 рік була «неканонічним розколом». Коли представники УПЦ МП таврують інші українські церкви словом «розкольники», вони «забувають» власну історію. Тож історично саме Москва є винуватицею першого і найбільшого розколу в історії східнослов’янського православ’я.

3.Руйнація міфу про «канонічну територію» РПЦ в Україні. Головний канонічний козир Москви полягав у тому, що у 1686 році Вселенський патріарх Діонісій IV видав Синодальний лист, яким нібито передав Київську митрополію під оренду чи управління Московському патріарху. Москва трактувала це як «вічну власність». Однак у жовтні 2018 року Синод Вселенського патріархату (єдиної інстанції, що має право видавати та скасовувати такі акти) провів ретельний аналіз документів і офіційно скасував рішення 1686 року.

Константинополь чітко заявив:

1. Передача 1686 року була тимчасовою та вимушеною (через окупацію);

2. Москва порушила всі умови акту (зокрема, припинила згадувати Вселенського патріарха під час служб у Києві);

3. Україна ніколи не була і не є законною канонічною територією Московського патріархату.

Чому Томос 2019 року перекреслив «канонічність» УПЦ МП? З виданням Томосу про автокефалію ПЦУ у 2019 році канонічна реальність змінилася назавжди. Вселенський патріархат офіційно оголосив, що в межах кордонів України існує лише одна законна православна церква – Православна Церква України (ПЦУ) на чолі з Митрополитом Епіфанієм.

Як можна розцінювати дії нинішньої української влади у цьому питанні?

Дії нинішньої української влади щодо релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресором, на міжнародній арені та всередині країни оцінюються як вимушений, але законний крок для захисту національної безпеки. У часи екзистенційної війни релігійна сфера не може залишатися прикриттям для ворожої агентурної мережі чи ідеологічного виправдання геноциду.

Законодавчі кроки України (зокрема Закон № 3894-IX від 2024 року) повністю відповідають європейським правовим нормам. Міжнародне право, зокрема Європейська конвенція з прав людини (Стаття 9), чітко вказує, що свобода віросповідання може бути обмежена законом в інтересах громадської безпеки, захисту конституційного ладу та прав і свобод інших осіб. Україна не забороняє православ’я, віру чи молитву – вона ліквідовує адміністративні важелі впливу Кремля.

Як би ви порадили співвітчизникам діяти у цій ситуації, опираючись на досвід інших країн?

Українцям у цій ситуації можна дати кілька важливих порад.

1.Естонський та Латвійський досвід: Релігійна деокупація через закон. Естонія та Латвія після відновлення незалежності, а особливо після 2022 року, опинилися в ідентичній ситуації з місцевими єпархіями РПЦ. Парламент Латвії законодавчо зобов’язав свою православну церкву повністю вийти з підпорядкування Московського патріархату. Влада Естонії визнала РПЦ організацією, що підтримує тероризм, і висунула ультиматум місцевому духовенству – розрив із Москвою або закриття.

Тож українці мають активно підтримувати державні органи у вимогах до місцевих парафій УПЦ МП. Громади на місцях мають право вимагати від своїх священиків чіткої та юридично зафіксованої зміни статусу – повної ліквідації будь-яких згадок про зв’язок із патріархом Кіріллом у статутах.

2.Чеський та Балканський досвід: протидія агентурному впливу. У 2024–2025 роках Чехія розпочала масштабні перевірки представників РПЦ на своїй території через підозри у шпигунстві, а Болгарія та Північна Македонія видворили десятки російських священиків (зокрема голову подвір’я РПЦ у Софії) за діяльність, несумісну з дипломатичним або релігійним статусом.

Отож, якщо у вашому населеному пункті священик займається прихованою пропагандою, поширює наративи про «єдиний народ», закликає до покори агресору чи дискредитує ЗСУ – це вже не релігійна, а звичайна антидержавна діяльність. Про такі факти необхідно офіційно та невідкладно повідомляти органи державної влади.

Розмовляв Василь Ільницький