На «Валдаї» Владімір Путін знову говорив про Україну. Тільки от Україна в цьому виступі була декорацією, а не адресатом. Адресатами були ви. Йдеться про західні суспільства, які обирають уряди, фінансують оборону і вже понад чотири роки розмірковують, чи справді ця війна – їхня справа. Путін уже не пояснює Заходу свою війну. Він виставляє йому рахунок. Додає до нього правила: чого не можна було робити, чого не можна робити сьогодні і що станеться, якщо ви не послухаєте.
1 жовтня на пленарному засіданні клубу «Валдай» Путін заявив, що не Росія розпочала війну, а проти Росії почали воювати. А потім зачитав перелік:
«Не слід було роками розпалювати агресивний націоналізм і русофобію в Україні, щоб перетворити її на інструмент боротьби з Росією. Не слід було НАТО починати військове освоєння наших історичних територій, планувати там свої бази. Не слід було підштовхувати радикалів у Києві до державного перевороту, а потім накачувати незаконний режим наступальною зброєю. Не слід було розробляти плани концентраційних таборів для мешканців Донбасу та Криму. (…) Є ще дуже багато таких “не слід було”».
Така мова нічого не пояснює, а лише висуває претензію. Хто говорить «не слід було» про рішення суверенних держав, той припускає, що мав право їх затверджувати.
Механізм старий і тому ефективний: достатньо перевернути причинно-наслідковий зв’язок. Агресія стає реакцією. Україна перестає бути суб’єктом і стає інструментом. Прийняття держави, яка сама просить про членство, перетворюється на «освоєння історичних територій». Допомога тому, на кого напали, стає війною з Росією, а санкції – нападом, хоча вони є наслідком. У цій версії історії нападник виявляється жертвою. Дуже зручно. Сусід, вочевидь, мав більше зважати на те, де живе.
Війна почалася не 24 лютого 2022 р. Вона почалася в лютому 2014 р., коли солдати без розпізнавальних знаків захопили будівлі кримського парламенту. Путін, до речі, сам про це розповів: у фільмі, показаному в березні 2015 р., він згадував, як на світанку 23 лютого 2014 р. віддав наказ «розпочати роботу над поверненням Криму». Потім був Донбас, російські «відпускники», Іловайськ і Дебальцеве. Потім – повномасштабне вторгнення. Жодна з цих дат не потребує тлумачення. Достатньо календаря.
А Захід, який «підбурює»? Згідно зі стенограмою засідання Ради національної безпеки і оборони України від 28 лютого 2014 р., іноземні партнери просили Київ не робити жодних кроків. Олександр Турчинов згадував телефонні дзвінки з проханням скасувати мобілізацію, оскільки Україна нібито «провокує Росію».
Україна, на яку напали у 2014 р., мала, до речі, закріплений у законі позаблоковий статус, запроваджений у 2010 р. за часів Януковича. Верховна Рада відмовилася від нього в грудні 2014 р., а курс на НАТО було закріплено в Конституції у 2019 р. Спочатку була анексія, потім – НАТО, а не навпаки. Путін посилався на «Валдаї» на декларацію про суверенітет 1990 р., в якій Україна заявляла про нейтралітет. Він оминув одну дрібницю: Росія напала на нейтральну Україну.
НАТО? Україна не отримала Плану дій щодо членства ані в Бухаресті у 2008 р. (його заблокували Німеччина та Франція), ані будь-коли пізніше. Жодна адміністрація у Вашингтоні – від Обами через Трампа до Байдена – не наполягала на прискореному шляху. Формально діяла політика «відкритих дверей», на практиці ж це була зала очікування без визначеної дати. Теза про «історичні території» передбачає те, чого немає в жодному договорі: право Росії на вето щодо політики сусідів. Росія підписувала документи, які говорили зовсім про інше – від Будапештського меморандуму 1994 р. до Стамбульської хартії європейської безпеки ОБСЄ 1999 р., що гарантувала кожній державі свободу вибору союзів. Москва вкотре вказує суверенним державам, як їм слід користуватися своїм суверенітетом.
«Наступальна зброя»? До 24 лютого 2022 р. західні поставки складалися насамперед із американських «Джавелінів», що постачалися з 2018 р. (адміністрація Обами відмовлялася постачати летальну зброю). До цього додалися британські NLAW та «Стінгери» з країн Балтії, які надійшли на межі січня та лютого 2022 р., коли російські дивізії вже стояли біля кордону. Німеччина тоді запропонувала 5 тис. шоломів. На танки західної конструкції Захід погодився лише в січні 2023 р., після місяців перетягування каната. Як для багаторічної змови, що готує наступ на Москву, у ній напрочуд багато зброї для зупинення танків і збивання літаків.
«Агресивний націоналізм»? У 2019 р. українці віддали 73 % голосів російськомовному коміку з Кривого Рогу, який походив із єврейської родини та обіцяв покласти край війні. Зеленський розблокував нормандський формат та обміни полоненими, домігся розведення сил під Золотим та Петрівським. Він також погодився на формулу Штайнмаєра, хоча це викликало протести в Києві й не тільки. Три роки по тому російське телебачення зробило його обличчям «нацистського режиму». Русофобія, яка обирає російськомовного кандидата миру, – це справді своєрідний різновид русофобії.
Донбас: цифри проти літератури
Путін говорить про танки, ракети, літаки та спалення живцем. Дані ООН менш літературні. Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) зафіксувало у 2021 р. 25 загиблих цивільних осіб – найменше за весь період конфлікту. Це цифра з обох боків лінії розмежування, включно з жертвами мін та нерозірваних боєприпасів. Загалом у 2014–2021 рр. УВКПЛ зареєструвало 3106 загиблих цивільних осіб, переважна більшість яких припадає на 2014–2015 рр., коли Росія розпалювала цю війну.
Кожна з цих смертей – трагедія, і немає підстав її применшувати. Але геноцид виглядає інакше. З 24 лютого 2022 р. ООН підтвердила понад 17 тис. загиблих цивільних осіб і сама застерігає, що фактична цифра вища. У Грозі в жовтні 2023 р. одна ракета вбила 59 осіб, які зібралися на поминках. У Сумах у Вербну неділю 2025 р. дві балістичні ракети вбили 35 осіб. Армія, яка, за словами Путіна, ніколи першою не атакувала цивільні об’єкти, здатна одним ударом перевищити річний баланс жертв на Донбасі за 2021 р.
А «концентраційні табори»? Ні на «Валдаї», ні деінде не навели жодного документа, наказу чи місця розташування. За всі ці роки – теж. Натомість добре задокументована інша система: російська «фільтрація». Лабораторія гуманітарних досліджень Єльського університету у 2022 р. виявила щонайменше 21 місце в Донецькій області та навколо неї, де Росія та підпорядковані їй формування просіювали та утримували українців. З одного боку – звинувачення без доказів, з іншого – докази. Класична проєкція.
Мінськ: у якому пункті, пане Путін?
Найцікавіший фрагмент пролунав, коли йшлося про Мінські угоди. Путін заявив, що суть частини положень зводилася до права південного сходу на відокремлення, якщо Україна вступить до НАТО. Він визнав, що це формулювання «дуже різке», і послався на «статтю дев’яту».
Перевірмо. Комплекс заходів від 12 лютого 2015 р., затверджений резолюцією РБ ООН № 2202, складається з 13 пунктів. Слово «НАТО» в ньому не згадується жодного разу. Пункт 9 стосується відновлення повного контролю уряду України над державним кордоном у всій зоні конфлікту. Пункт 11 стосується конституційної реформи з децентралізацією та закону про особливий статус окремих районів на постійній основі. У примітці перелічено, зокрема, амністію, мовні питання, «народну міліцію» та транскордонне співробітництво з регіонами Росії. Права на сецесію немає. Положення про НАТО немає. Натомість є декларація лідерів, додана до комплексу, яку також ухвалив Путін і яка підтверджувала повну повагу до суверенітету та територіальної цілісності України.
Справедливості заради слід додати, що в Києві особливий статус вважали троянським конем: механізмом, за допомогою якого керовані з Москви анклави могли б гальмувати рух усієї держави. На цьому, мабуть, і ґрунтувалися російські надії. Але надія – це не запис у документі. Якщо таким був «сенс» угод, то в якому пункті його зафіксовано? У документі, під яким підписалася Росія, пункт 9 передає кордон Україні.
Висновки паризького саміту в нормандському форматі від 9 грудня 2019 р., опубліковані також на сайті Кремля, говорять про особливий статус та про включення формули Штайнмаєра до українського законодавства. Про НАТО там немає ані слова. Зеленський чітко висловився: жодних виборів під дулами кулеметів. Спочатку безпека, виведення військ і кордон. Мінський процес остаточно поховало рішення Москви від 21 лютого 2022 р. про визнання «ДНР» і «ЛНР», за три дні до вторгнення. За словами Путіна, угоди викинули в кошик Київ та його «західні спонсори». Тільки от кошик стояв у Кремлі.
Навіщо вся ця конструкція? На мою думку, не для українців, бо вони знають, хто по них стріляє. Вона призначена для європейців та американців, які мають повірити у три речі. Що війна – це реакція, а не рішення. Що підтримка України – це співучасть. І що рахунок за цю співучасть може прийти до них особисто.
Того ж вечора Путін заявив, що Україна не може існувати самостійно, а її нейтралітет залишається однією з цілей Росії. Росія звинувачує Захід у тому, що той прагне її «стратегічної поразки», і водночас відмовляє сусіду в праві на самостійне існування. Це не Київ написав у липні 2021 р. есе про «історичну єдність» двох народів. Це був Путін. Через пів року він відправив армію, щоб силою забезпечити цю «єдність».
«Не слід ставити собі за мету стратегічну поразку Росії, якщо, звісно, ми хочемо жити». Зверніть увагу на форму: «хочемо», а не «хочете». Путін одразу додав, що жити хочуть усі, і закликав жити в злагоді. Сама по собі ця цитата не є ядерною погрозою. Це речення про спільну долю, тільки висловлене людиною, яка вирішує долю однієї зі сторін.
Днем раніше Reuters описало неофіційний документ (non-paper), який Росія передала НАТО. За даними агентства, Москва в ньому заявляє про готовність застосувати весь арсенал, включно з ядерною зброєю, якщо Альянс спробує ізолювати Калінінградську область, а також завдати ударів по центрах ухвалення рішень держав-членів від самого початку конфлікту. НАТО підтвердило отримання документа і відповіло, що є оборонним альянсом і жодні його навчання не становлять загрози для Росії. Посольство Росії в Ірландії, яке цитує ТАСС, публічно написало те саме: весь арсенал, включно з ядерним, та ризик ранніх ударів по центрах ухвалення рішень Альянсу.
На «Валдаї» Путін запевнив, що заява МЗС та надіслані листи не є залякуванням, а є відповіддю на спробу залякати Росію і що в них не йдеться про ядерну зброю. Він попередив, що Захід «вирве це з контексту». Він додав: «Ми нікому не погрожуємо, ми лише говоримо, що засобів оборони в нас не так уже й багато». Трохи пізніше він зазначив, що якщо відбудеться прямий напад на Росію («у цьому випадку йдеться про Калінінград, але, можливо, й про якісь інші території»), неминуче й негайно постане питання про застосування всього озброєння, яким володіє Росія. До того ж таких засобів ураження, як у Росії, сьогодні немає ні в кого. Засобів небагато, але зате вони унікальні.
Потім – Чехов: якщо на початку вистави на стіні висить рушниця, вона має вистрілити. «Ми маємо цього уникнути», – додав Путін. Він також попередив, що момент, коли вже нічого не можна змінити, може настати раптово, для всіх.
Днем раніше речниця МЗС Марія Захарова, відповідаючи на запитання про плани Польщі щодо виробництва ракет для систем Patriot, заявила, що підприємства в Європі, які виробляють зброю для України, є для Росії потенційними військовими цілями. Путін на «Валдаї» уточнив, що не каже, ніби Росія має намір завдавати по них ударів, але це загроза і Москва уважно стежить за нею.
Наостанок він запевнив, що Росія не має наміру нікого атакувати ані в 2029, ані в 2030, ані в 2050 році.
Путін запевняє, що Росія нікого не збирається атакувати. А за мить нагадує, чим може атакувати. Обмовка? Радше метод. Заперечення погрози є частиною самої погрози: це дозволяє лякати й водночас звинувачувати у «вириванні з контексту» кожного, хто помітить, що тут хтось лякає.
Для порядку: у середині лютого 2022 р. та сама Захарова просила західні ЗМІ опублікувати графік «наших вторгнень» на цей рік, бо хотіла запланувати відпустку. Трохи більше ніж через тиждень російські колони рухалися на Київ. Дати 2029, 2030 і 2050 варто читати, тримаючи цей календар у руках.
Тепла ванна
Найзручніша відповідь на «Валдай» звучить так: театр. Він лякає, бо мусить. Говорить до своїх. Підвищує ставки перед переговорами. Можливо. Тільки от проблема сьогодні не в тому, чи вірить Захід Путіну. Проблема в тому, чи прислухається він до того, як той сам визначає цей конфлікт. А він визначає його дедалі чіткіше: як конфронтацію із Заходом, у якій Україна є фронтом, а не самоціллю.
Тепла ванна – це переконання, що війна залишиться в Україні. Що Росія не піде далі. Що кожне попередження – це блеф. Що безпека Європи існує незалежно від того, як ця війна закінчиться. І що достатньо уникати ескалації, щоб ескалація ніколи не настала.
Це не заклик до війни. Це заклик прислухатися, бо якщо щось виглядає як качка, плаває як качка і крякає як качка, то, ймовірно, це й є качка.
Путін звертається до Заходу як до сторони конфлікту. Ви досі перевіряєте, чи це не помилка в адресі.
Вийдіть із ванни. Не для того, щоб іти на фронт. Для того, щоб побачити, що висить на стіні.
Автор: Артур Жак
