Про культивування світоглядного дилетантства й примітивізму, що створює сприятливі умови для руйнування фундаментальних засад сучасного світопорядку як системи усталених правил і норм, розмірковуємо з доктором філософії, професором, деканом факультету суспільних наук Ужгородського університету Василем Левкуличем
У грудні 2018 року я готував інтерв’ю до Дня працівників дипломатичної служби України з доктором соціології, професором, завідувачем кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій Ужгородського національного університету, Надзвичайним і Повноважним Послом Сергієм Устичем. Серед інших питань, я поцікавився у нього, які глобальні загрози і виклики існують у сьогоднішній міжнародній політиці. «Найбільшою загрозою міжнародним відносинам, відколи вони існують, був мілітаризм. Нині цьому явищу реальну конкуренцію складає популізм. Якщо мілітаризм є загрозою фізичному існуванню людини, то популізм деформує свідомість людини і робить її поведінку неадекватною. Не тільки вітчизняна, але й світова політика не встигають за розвитком цих вкрай небезпечних монстрів сучасного інформаційного суспільства. Тому відповіді на глобальні виклики, здебільшого, запізнілі і недостатньо ефективні», – мовив досвідчений дипломат і скрупульозний науковець.
Попри те, що на той час політики-популісти впевнено почували себе на вершині влади в Угорщині (Орбан), Словаччині (Фіцо), Сербії (Вучіч), США (Трамп) та низці інших країн, його відповідь тоді мене дещо здивувала. Однак, уже за кілька місяців, я не тільки зрозумів, але й конкретно відчув наслідки політики популізму, котра «деформує свідомість людини і робить її поведінку неадекватною»…
Про сьогоднішні глобальні виклики політики популізму, можливі шляхи подолання важких і руйнівних наслідків «солодкої брехні» розмовляємо з доктором філософських наук, професором, деканом факультету суспільних наук Ужгородського університету Василем Левкуличом.
Коротко
- Популізм паразитує на особливостях людської психіки
- Чим частіше вживається слово, тим нижча якість його змісту
- Шлях аргументованого переконання людей значно важчий, ніж давання обіцянок
- Популізм часто пов’язують із протиставленням «доброчесного народу» та «корумпованих еліт». Це – спрощений підхід до проблеми
- Аби не стати жертвою популізму, потрібно відтворити свою суб’єктність, жити власним розумом, а не підказками з усіх боків світу

Пане Василю, усі ми свідомі того, що задля отримання омріяної влади політики усіх країн не особливо страждають від надлишку сумління за обман електорату. Ще донедавна обдурити виборців було нескладно, адже широкий загал соціуму не володів достатнім масивом інформації у багатьох сферах суспільного життя і самостійно відрізнити майстерно закамуфльовану брехню від напівправди було справді складно. Однак зрозуміти те, з якою легкістю в епоху суцільної поінформованості політичні авантюристи маніпулюють свідомістю мільйонів освічених людей – як групою малят у дитсадку у переддень свята Нового року – дуже складно. Бо повірити у відверту передвиборчу маячню можна тільки тоді, коли ти справді хочеш, аби тебе брутально обдурили, пообіцявши зарплату в 5 тис. доларів, посадити геть усіх корупціонерів, а заразом і мільярд дерев… Як ви поясните цей феномен людської психології?
Існує низка глибинних психологічних особливостей людини, які створюють сприятливі передумови для поширення популізму
У науковців існує неписане етикетне правило не заступати на територію суміжних дисциплін, а якщо вже це й робити, то дуже обережно – інакше тебе звинуватять у некомпетентному пустослів’ї. Враховуючи таке табу і пам’ятаючи, що я – дипломований філософ, а не психолог, висловлю свої міркування щодо психологічних передумов популізму максимально стримано й лаконічно.
На мою думку, існує низка глибинних психологічних особливостей людини, які створюють сприятливі передумови для поширення популізму. Насамперед, потрібно враховувати так звану «теплу ванну» зони комфорту: кожній людині хотілося б якщо не відчувати «поліпшення життя вже сьогодні», то хоча б чути запевнення про таке життя в найближчому майбутньому.
Також потрібно розуміти, що «позитивне світосприйняття» у форматі готовності поставити психологічний «лайк» популізму є механізмом еволюційної адаптації людства – це своєрідний психологічний амортизатор, який якщо й не нівелює, то, принаймні, істотно пом’якшує весь негатив, драматизм і трагізм, яким життя кожної людини наповнене по вінця. Загалом же сутність проблеми напрочуд влучно окреслив ще Сенека, який у своїх моральних листах звертав увагу на схильність людини до самообману та небажання визнавати власні недоліки. Справді, значно важче обманути того, хто не схильний обманювати самого себе.
Фактично популізм паразитує на означених особливостях людської психіки, роблячи це собі на користь і, водночас, на шкоду суспільству та його перспективам ефективної життєдіяльності.
Схоже на те, що психологічні передумови популізму настільки вагомі, що розраховувати на його викорінення не доводиться?
Ні, ситуація не настільки безнадійна, хоча передумови для популізму психологічно цілком об’єктивні. Однак не менш об’єктивними є і засоби дистанціювання від популізму. Йдеться про те, що на рівні свідомості та підсвідомості кожної людини відбувається перманентне аргументаційне протистояння двох антагоністичних принципів: принципу задоволення та принципу реалізму. Якщо принцип задоволення прокладає шлях популізму, то принцип реалізму постійно нагадує про небезпеку надмірного дистанціювання від вимог здорового глузду, про необхідність тверезої оцінки життєвих реалій і про потребу врахування причинно-наслідкових зв’язків, позаяк ігнорування таких визначальних факторів перекреслює не лише тимчасові й тактичні переваги популізму, а й життя загалом, як певну стратегему, як цільовий орієнтир.
Слова, як і речі, також «зношуються» і періодично потребують заміни…
Що ж, перейдемо до Вашого дисциплінарного профілю. У чому вбачає основну небезпеку популізму сучасна філософська думка?
Приділяючи особливу увагу поняттєвій визначеності та смисловим межам явищ, філософія зосереджує вістря своєї уваги на змістовній розмитості популізму. На практиці це призводить до того, що ми раз у раз стаємо свідками своєрідного квазіполітичного пінг-понгу, коли на закид одного політично ангажованого індивіда: «ти – популіст!» лунає зустрічне звинувачення симпатика іншого політичного спрямування: «від популіста чую!».
В найгіршому становищі в таких випадках опиняються аполітичні представники масової свідомості – пересічні люди з вулиці, які слухають усе це з розгубленістю й роздратуванням, бо не бачать принципової різниці між сторонами опонентами й не можуть збагнути, в чому саме полягає сенс отого «популізму».
Сподіваюсь, представники академічного й освітнього середовища не настільки розгублені, як пересічні люди з вулиці…
На жаль, доводиться констатувати, що й на рівні академічного середовища ситуація не набагато краща. Тут мимоволі згадується властива одному з найвідоміших американських інтелектуалів сучасності Томасу Соуеллу іронічна манера оцінювання суперечностей академічного світу. У такому дусі можна припустити: якщо запитати десятьох професорів університетів Ліги Плюща, що таке популізм, то отримаємо десять несумісних дефініцій, а можливо, навіть одинадцять – якщо один із професорів представлятиме Гарвард.
Звичайно, сама по собі множинність наукових підходів не свідчить про інтелектуальну безпорадність. Однак за цією жартівливою ремаркою приховується цілком серйозна проблема смислової невизначеності популізму, коли поняттєвий плюралізм ризикує перетворитись на дефінітивну довільність. Мимоволі виникає риторичне запитання: якщо навіть академічне середовище не завжди демонструє належну поняттєву визначеність, то чого вимагати від пересічних людей, які не володіють відповідним рівнем теоретико-концептуальної підготовки?
Гаразд, то як нам усе-таки бути зі словом «популізм»?
Є різні варіанти інтерпретативних підходів – один із найбільш раціоморфних і аргументаційно переконливих пов’язаний із принципом змістовної девальвації, окресленої ефектом Вавилонської вежі: чим частіше і в більшій кількості випадків вживається слово, тим нижча якість його змісту, його смислова виразність. Тут напрошується аналогія з речами: як і речі, слова також можуть зношуватись, а остаточно зносившись, потребують заміни новими словами, чий змістовний рельєф більш виразний. Як на мене, якщо людство не в змозі забезпечити мінімальний консенсус щодо змістовних параметрів певного терміну, то відмова від використання такого терміну буде меншим злом, ніж подальше оперування ним, яке призводить до непорозумінь і контрпродуктивних протистоянь.
Припустимо, ми змінили одне слово на користь іншого. Але ж проблема змістовного наповнення нікуди не зникає…
Так, маєте рацію – проблема змістовного рельєфу залишається в силі й вона містить чимало складових. Наприклад, той факт, що у слів «популізм» і «популярність» спільний корінь, не є випадковим збігом обставин – жодна політика не може собі дозволити розкіш бути непопулярною, бо інакше вона приречена на фіаско. Але шлях до популярності не обов’язково лежить через порожні обіцянки і нездійсненні прожекти – він цілком може бути наслідком переконання суспільства в доцільності саме таких, а не інших управлінських рішень для досягнення загальноприйнятної мети. Просто шлях аргументованого переконання значно важчий і, відверто кажучи, не всім на політичному Олімпі він до снаги та й під силу, враховуючи ментальний, освітній та етичний рівень представників цього суспільного прошарку.
Наскільки суспільство загалом, і науково-освітнє середовище зокрема, причетні до тенденції популістського експансіонізму?
Хоча суспільство та його академічне середовище як складова не є ініціаторами й бенефіціарами експоненційного поширення популізму, тим не менше, їм також треба бути самокритичними. Особливо в аспекті поверхових вердиктів, які мають дуже мало спільного навіть із поверховими аргументаційними критеріями. Приміром, якщо хтось із політиків не відповідає якимось нашим очікуванням, то це не є достатнім приводом для номінування такого політика «популістом», інакше ми опиняємось в тій анекдотичній ситуації, коли за де-факто одну й ту ж діяльність когось вважають «розвідником», а його візаві з ворожого табору – «шпигуном». Об’єктивність і неупередженість, як фундаментальні принципи науки, вимагають дистанціюватись від таких смакових і політично навантажених стереотипів. Якщо ж хтось з якихось причин неспроможний виконати цю вимогу й підміняє наукову аргументацію власними політичними симпатіями чи антипатіями, то його висновки втрачають належний науковий статус незалежно від академічних ступенів, знань і посад їхнього автора.
Зіставлення обіцянок із реальними можливостями їх виконання є важливим критерієм відповідальності та добросовісності політика
Чи напрацьовані суспільно-політичною думкою консенсусні критерії популізму?
Якщо під консенсусом розуміти наявність універсальних критеріїв, які дозволяють безпомилково відрізняти популізм від інших різновидів політичної діяльності, то доведеться визнати, що такого консенсусу немає. Хоча певні напрацювання, безперечно, існують. Зокрема, популізм пов’язують із протиставленням «доброчесного народу» та «корумпованих еліт», апеляцією до нібито єдиної народної волі, а також претензіями окремих політичних сил на виняткове право представляти інтереси народу.
Але тут виникає інша проблема: наскільки послідовно ці критерії застосовуються на практиці? Адже нерідко трапляється так, що політика, який нам імпонує, ми називаємо виразником народних інтересів, а його опонента, який використовує аналогічні засоби політичної комунікації, – популістом. За таких обставин науковий аналіз поступається місцем політичним симпатіям та антипатіям, а поняття «популізм» перетворюється на зручний інструмент дискредитації.
Особливо показовим у цьому контексті є ставлення до передвиборчих обіцянок. Я б не ототожнював популізм із їх невиконанням, оскільки це різні площини політичного аналізу. Однак зіставлення обіцянок із реальними можливостями їх виконання, а згодом – із фактичними результатами політичної діяльності, є важливим критерієм відповідальності та добросовісності політика.
Тому проблема, на мою думку, полягає не лише в пошуку універсального визначення популізму, а й у необхідності вироблення послідовних, об’єктивних і однакових для всіх критеріїв політичного оцінювання. Найперспективнішим шляхом її розв’язання видається порівняльний аналіз різних дефінітивних, критеріальних та фактологічних підходів, який дозволяє уникати суб’єктивізму й подвійних стандартів. Інакше ми ризикуємо опинитись в ситуації, коли популізмом називатимуть усе, що нам не подобається, а справжні механізми маніпулювання суспільною свідомістю залишатимуться поза увагою.
Що має лежати в основі таких дефінітивних підходів, які вимоги, принципи і канони?
В основі таких дефінітивних підходів, на мою думку, мають лежати принципи системності, історизму, об’єктивності та причинно-наслідкового аналізу. Адже, шлях до коректного розуміння сутності популізму і, відповідно, шляхів його подолання, пролягає через усвідомлення того факту, що популізм (якими б змістовними ознаками його не наділяти) не є самодостатнім явищем. Він є лише маріонеткою в руках більш фундаментальних тенденцій, один із закономірних наслідків деяких значно глибших і визначальних явищ, які набули особливого поширення останнім часом. Тому, повною мірою усвідомлюючи небезпеки й негативні наслідки експансії популізму, разом із тим значення цього феномена не варто переоцінювати.
Якщо людство культивуватиме реалістичне світосприйняття, то популізм втратить сприятливе середовище для своєї експансії
Що саме Ви маєте на увазі під глибинними загрозами?
Насамперед, я маю на увазі все більш посилювану тенденцію розмивання основ реалістичного світогляду, а натомість – популяризацію ілюзійності, інфантилізму, віртуалістики і перемикання масової свідомості на другорядні чи навіть узагалі на проблеми, що не існують. Саме в такому середовищі популізм у найрізноманітніших змістовних модифікаціях почуває себе як риба у воді й здійснює практично необмежену експансію у сферу масової свідомості.
Тут все доволі просто: якщо людство культивуватиме реалістичне світосприйняття, то популізм значною мірою втратить сприятливе середовище для своєї експансії; якщо ж людство не культивуватиме реалістичне світосприйняття, то протистояння популізму перетвориться на різновид донкіхотства чи трагікомічну сізіфову працю, що приречена на фіаско.
На жаль, негативні наслідки не обмежуються драмою індивідуального донкіхотства – вони значно масштабніші й далекосяжніші. Адже культивування світоглядного дилетантства й примітивізму створює сприятливі умови для руйнування фундаментальних засад сучасного світопорядку як системи усталених правил, норм і принципових обмежень. А п’ятий рік повномасштабної російської агресії проти України є одним із найтрагічніших свідчень того, наскільки небезпечними можуть бути знецінення міжнародного права, нехтування фундаментальними принципами міждержавних відносин і руйнування механізмів міжнародної безпеки.
Внаслідок чого відбувається розмивання основ реалістичного світогляду? Наскільки ця тенденція спонтанна? Чи в неї все-таки є конкретні бенефіціари – так би мовити, «натхненники та організатори її перемог»?
Було б наївно вважати тенденцію розмивання основ реалістичного світогляду винятково спонтанною. Поряд з об’єктивними суспільними передумовами існує ціла система фінансово-політичних бенефіціарів, менеджерів з імплементації вірусних ідей, натхненних пасіонаріїв і звичайних «робочих конячок», які озвучують тези з надісланих їм методичок, вигукують гасла чи навіть стоять із картонками за погодинну оплату.
Звичайно, далеко не кожен прояв суспільної ірраціональності є результатом цілеспрямованої маніпуляції. Однак ігнорувати наявність організованих практик формування масових уявлень означало б демонструвати саме той дефіцит світоглядного реалізму, про який ми говоримо.
Даруйте, але який сенс скеровувати свої зусилля і кошти на розмивання основ реалістичного світогляду, якщо це загрожує світопорядковим крахом, під руїнами якого з високою вірогідністю загинуть і «натхненники та організатори»? Це схоже на якийсь різновид суїциду.
У даному разі йдеться не про суїцидальні нахили і не про заздрість до лаврів Герострата, який для того, щоб залишити своє ім’я в історії, спалив храм Артеміди Ефеської. Все значно прозаїчніше – ми маємо справу з такою генеалогічно притаманною сфері політики особливістю, як синдром гравця, відповідно до якого в політиці та поблизу неї завжди знаходяться ментально нестабільні персони, які виходять із тих міркувань, що весь світ – це щось на кшталт казино, а вони – генії чи щасливці, які поставлять на кон усе й обов’язково переможуть. Для цієї категорії «гравців» крах світопорядку – не надмірний ризик, а конкретна мета: вони вважають, що, на відміну від інших, їм вдасться не просто не загинути під руїнами світопорядку, а й отримати статус безальтернативних архітекторів нового світопорядку. А така «гра», на їхню думку, вочевидь варта свічок.
Про здатність пройти між Сциллою задоволення та Харибдою залізобетонних реалій…
Наскільки реалістичними є перспективи завадити намірам таких «гравців»?
Хоча глобальний мегатренд ілюзійності та світоглядного інфантилізму проштовхується потужними корпоративними медіа, власники яких афільовані з «гравцями», людство в цілому все-таки володіє надійним інстинктом самозбереження. Упродовж історії свого еволюціонування воно вже неодноразово зупинялось біля самої прірви й робило хоч і не надто своєчасні, проте все-таки рятівні висновки щодо необхідності керуватися здоровим глуздом, світоглядним реалізмом, порівняльним аналізом аргументів і фактів, розумінням причинно-наслідкових зв’язків та іншими опціями, що слугують тими надійними смисловими й критеріальними азимутами, що не дозволяють заблукати серед трьох беріз ілюзійності, демагогії і популізму.
Які повчальні уроки новітньої політичної історії варто засвоїти Україні, щоб відповідати вимогам реалістичного світосприйняття?
Потреба будь-якої країни засвоювати повчальні уроки історії перебуває в безпосередній залежності від різниці наявного статус-кво та того потенціалу, яким країна володіла в недалекому минулому. Враховуючи те, що в України такий «перепад висот» чи не найбільш разючий на європейському континенті, нам ретельний аналіз втрачених можливостей і недоотриманих прибутків вочевидь не завадить.
Насамперед, потрібно відтворити свою суб’єктність, тобто частіше жити власним розумом, а не підказками з усіх боків світу. Це вкрай необхідно щонайменше з двох міркувань. По-перше, якщо цього не робити, то шлях до розуміння об’єктивних реалій і мотивацій зовнішнього світу щодо нас буде заблоковано з усіма перерахованими негативними наслідками у формі популізму, пропаганди, медійного навіювання, нейролінгвістичного програмування тощо. По-друге, якщо інструментом розумових зусиль тривалий час не користуватись, то він у буквальному сенсі атрофується і ним уже неможливо буде користуватись навіть за умов докладання титанічних зусиль.
Насамкінець сформулюю запитання у філософському й максимально глобальному ракурсі: як оцінюєте перспективи генерування людством мудрості?
Щоб предметно відповісти на це запитання, потрібно повернутись до проблематики популізму, зумовленого ілюзійним світосприйняттям, і визнати, що, з одного боку, людина без мрій – це не людина, а бездушний механізм. З іншого боку – якщо людина постійно перебуває в полоні мрій, рожевих ілюзій та інфантильних фантазій, то її життя буквально приречене на трагікомічний фарс.
А що стосується безпосередньо перспективи мудрості, то вона залежить від бажання і вміння знайти золоту середину між позитивною налаштованістю на сприйняття дійсності та спроможності проціджувати таке сприйняття крізь сито виразних реалістичних критеріїв. Іншими словами, мудрість – це здатність пройти між Сциллою задоволення та Харибдою залізобетонних реалій. Побажаю всім нам успіху на цьому шляху!
Розмовляв Василь Ільницький








