Залп Кремля до дня народження. Війна для режиму – пальне, а не витрати

У ніч з 6 на 7 жовтня 2026 року, у 74-й день народження Владіміра Путіна, Росія випустила по Україні 70 ракет і 130 дронів і вбила щонайменше 19 людей, зокрема чотирьох дітей у Прилуках. Чи обрали дату з думкою про іменинника, сьогодні довести неможливо. Натомість можна показати, чому система, в якій такий жест зрозумілий, не має причин припиняти війну.

Коротко

• Щонайменше 19 загиблих і 74 поранених. Найважчі втрати – у Прилуках: 13 загиблих, серед яких четверо дітей. Однією з головних цілей була енергетика.
• Анну Політковську вбили в день народження Путіна, Боріса Нємцова – у день, коли вперше відзначали День Сил спеціальних операцій, а вторгнення 2022 року почалося наступного дня після російського свята армії.
• Дата атаки – це символічний «подарунок» Путіну.
• Війна дає режиму ворогів, виправдання репресій і легітимність. Заклики до компромісу її не закінчать. Закінчить її лише втрата ресурсів.

Атака тривала з вечора 6 жовтня до ранку. Повітряні сили ЗСУ зафіксували 130 безпілотників («шахеди», «герані», «гербери», приманки типу «Пародія»), зокрема 46 реактивних. Крім того – крилаті ракети Х-101, «Калібр» та «Іскандер-К», запущені з напрямків Вологодської та Курської областей і Каспійського моря, балістичні ракети «Іскандер-М» і KN-23, а також швидкісні «Циркони» й «Онікси». Загальну кількість 70 ракет назвав президент Володимир Зеленський. Повітряні сили не опублікували повного розподілу за типами, тому вважаю цю цифру офіційною заявою, а не перевіреним зведенням.

ППО збила або знешкодила 161 ціль: 117 дронів і 44 ракети (Повітряні сили, дані станом на 9:00). Влучання підтверджено на 18 локаціях. Найбільше людей загинуло в Прилуках у Чернігівській області, де ракета влучила в п’ятиповерховий житловий будинок. За даними обласної прокуратури, там загинуло 13 осіб, серед них четверо дітей, а 50 зазнали поранень, зокрема семеро дітей. У Києві, який атакували, зокрема, балістичними ракетами, у Дарницькому районі після пожежі в гаражному комплексі знайшли тіла двох людей. По двоє загиблих зафіксували в Кременчуці та Олександрії. Станом на 13:25 – щонайменше 19 загиблих і 74 поранених. Це сума підтверджених регіональних даних, а не повний загальнонаціональний підсумок, і цифри ще можуть зрости.

Другим напрямком була енергетика. «Укренерго» повідомляло про нові відключення в Полтавській, Чернігівській, Харківській, Вінницькій і Херсонській областях. Твердження однієї сторони: російське Міністерство оборони запевняє, що завдавало ударів по оборонній промисловості, а також по портових і ремонтних об’єктах. Уражений житловий будинок у Прилуках і близько 430 пошкоджених квартир у Кременчуці – це інший опис тієї самої ночі.

Перед кожним українським святом ми запитуємо, чим Росія його «відзначить». Пропоную перевернути це запитання: не яку українську дату Москва хоче зіпсувати, а яку власну – уславити. Перевірмо кілька.

7 жовтня 2006 року в ліфті її московського будинку застрелили Анну Політковську, журналістку «Нової газети», яка роками документувала злочини другої чеченської війни. Того дня Путіну виповнилося 54 роки. У 2014 році суд засудив убивцю, трьох інших чеченців і колишнього московського поліцейського. Замовника не встановлено.

27 лютого 2015 року на Великому Москворецькому мосту, за кількасот метрів від Кремля, застрелили Боріса Нємцова. Напередодні Путін підписав указ № 103, яким 27 лютого оголошено Днем Сил спеціальних операцій. Російські ЗМІ з першого дня пов’язували їх із «ввічливими людьми», тобто солдатами без розпізнавальних знаків, які захоплювали Крим. Згодом за цим днем закріпилася неофіційна назва «день ввічливих людей». Отже, Нємцов загинув у день, коли це свято відзначали вперше. У 2017 році суд засудив п’ятьох чеченців, зокрема безпосереднього вбивцю. Хто замовив убивство, російське правосуддя не встановило.

24 лютого 2022 року рано-вранці почалося повномасштабне вторгнення. Це сталося наступного дня після 23 лютого – колишнього Дня Радянської армії, який сьогодні в Росії відзначають як День захисника вітчизни.

І нарешті 7 жовтня 2026 року: 70 ракет у 74-й день народження Путіна, саме у двадцяту річницю смерті Політковської.

Тут, однак, мушу послабити власну тезу. Російський календар насичений військовими святами та днями «військової слави». Майже кожна дата в ньому щось увічнює, а прив’язати події до календаря постфактум легко. Я не знаю жодного документа чи надійного витоку, який би підтверджував, що удар у ніч з 6 на 7 жовтня запланували на день народження Путіна. Дані Повітряних сил свідчать про значну концентрацію ракетних засобів. Проте така концентрація передує кожному масованому удару, а дату визначають і суто військові чинники – від стану запасів до розвідки цілей.

Тож робоча гіпотеза звучить обережніше. Росія не має арсеналів, які дозволяли б їй щодня запускати десятки ракет, тому накопичує їх для великих ударів. А оскільки запас так чи інакше доведеться колись випустити, дата, важлива для влади, – природний вибір для планувальників. Це моя гіпотеза, а не встановлений факт.

Важливіше інше. Навіть якщо ніхто в штабі не обвів 7 жовтня червоним, у Росії всі розуміють, що означав би такий жест. Символіка не потребує наказу, досить того, що вона зрозуміла. За цією логікою насильство слугує не лише знищенню України. Воно також діє як внутрішній ритуал системи: підтверджує, що влада й надалі може вбивати, коли хоче і кого хоче, а смерть супротивника може правити за «подарунок» лідерові. Це оцінка, але вона спирається на повторювану схему, а не на один інцидент.

Факт: Путін очолив уряд у серпні 1999 року, 1 жовтня федеральні війська увійшли до Чечні, а в березні 2000 року він переміг на президентських виборах. Оцінка: друга чеченська війна була для вихідців зі спецслужб тим, чим сьогодні є війна з Україною, тобто інструментом побудови диктатури. Вона дозволяла зміцнювати силовий апарат і змушувати замовкнути тих, хто не погоджувався. Політковська описувала саме цей механізм, перш ніж загинула.

Тому питання, яке вже роками ставлять західні політики, – що мало б статися, щоб Путін закінчив війну, – поставлене з ніг на голову. Правильне звучить так: навіщо йому її закінчувати?

Війна дає режиму стан постійної загрози, в якому кожна репресія має готове виправдання. Дає йому внутрішнього ворога, бо політичний опонент легко стає «зрадником» або «іноземним агентом». Зміцнює позиції та ресурси силового апарату, з якого походить сам Путін. Тримає суспільство в режимі мобілізації, в якому насильство стає буденним. Нарешті, дозволяє подавати владу однієї людини як історичну необхідність, бо під час війни командира не міняють.

Мир не дав би Кремлю нічого з цього. Натомість породив би питання про сенс втрат, про витрати і про те, хто відповідає за руїну. Тому в цій логіці закінчення війни для режиму – ризик, а не нагорода. Війна – це не витрати на утримання влади, а її паливо.

Те саме стосується кадрів. Понад чверть століття система просувала людей, для яких насильство – звичайний робочий інструмент. Мені не треба заглиблюватися в психологію російських еліт, щоб констатувати простішу річ: у цьому середовищі вбивство не шкодить репутації. Воно – валюта лояльності.

Режим тримається не лише на апараті насильства, а й на мовчазній згоді. Бачу дві її форми. Перша – вибіркова сліпота: багато росіян не хочуть бачити насильства, бо бачити його могло б дорого коштувати. Байдужість тут – ціна за відносний спокій. Друга форма небезпечніша. Частина суспільства сприймає агресію проти України як компенсацію за власне поневолення. Живеться погано, влада ні в кого не питає думки, але принаймні гинуть ті, хто «не погодився» з лідером. Та ще й у його день народження.

Це узагальнений діагноз, і саме так його слід трактувати. Він не охоплює тих, хто за спротив потрапив до виправних колоній, ані тих, хто виїхав. Не підкріплюю його опитуваннями, бо дослідження громадської думки в державі воєнної цензури мало що кажуть про реальні настрої. Він описує механізм, а не кожного громадянина. Без цього механізму, тобто пасивної згоди, війну такого масштабу все ж не вдалося б вести вже понад чотири з половиною роки.

Якщо війна – джерело сили режиму, то стратегія, побудована на закликах до компромісу, припускає те, чого немає: що Кремль хоче вийти з цієї війни. Сама можливість переговорів не означає готовності її закінчити. Для Москви переговори бувають таким самим інструментом, як і ракети, – способом виграти час і зняти тиск.

Лишається складніший шлях: позбавляти Росію ресурсів, якими вона веде цю війну. Один з елементів – українські далекобійні удари по російській економіці. Що ефективнішими вони будуть, то швидше російська держава почне грузнути в економічній, політичній і соціальній кризі. Другий елемент – оборона. Ніч з 6 на 7 жовтня показала це без прикрас. Найбільшою проблемою лишається балістична складова, а президент Зеленський знову домагався нових комплексів і ракет Patriot. Кожна неперехоплена ракета – це потенційно ще одні Прилуки.

Це не може бути виключно завданням Збройних сил України. Союзники, які сьогодні допомагають наполовину, однаково зроблять висновки. Питання лише в тому, чи з чужого досвіду, чи з власного потрясіння. Україна цей урок уже пройшла: хто в умовах наростання загрози розраховує на домовленість з агресором, той спершу пропускає удар, а вже потім учиться, як діяти. Краще не повторювати його на власній території.

Чи думав хтось у російському штабі про день народження Путіна, ми, можливо, ніколи не дізнаємося. Проте щоб зрозуміти, як працює ця система, нам це не потрібно. Досить календаря останніх двадцяти років і втрат у Прилуках. Режим, який черпає силу з війни, не відмовиться від неї лише тому, що хтось його про це попросить.

Таку війну закінчує брак ресурсів, а не добра воля.

Автор: Артур Жак

Офіційні російські та білоруські джерела цитуються виключно з інформаційною метою. Оприлюднені ними відомості можуть містити ознаки дезінформації або бути інструментом пропаганди.