«ГУЛАГ» на … Тисі

У румунському місті Сигіт знаходиться перший у світі і найбільший у Європі «Меморіал жертвам комунізму та опору»

Цьогорічного літа я реалізував свою давнішню мрію побувати в «столиці» історичного Марамороша – місті Сигіт (нинішня назва Сігету-Мармацієй). Сьогодні це – повітове містечко з населенням до 35 тис. містян, що розташоване на лівому березі Тиси у північній частині Румунії. У часи Австро-Угорщини Сигіт був адміністративним центром Марамороського комітату, до якого належали населені пункти Рахівського, Тячівського, Хустського, Міжгірського районів нинішньої Закарпатської області України, а також північно-східного Потисся сучасної Румунії. Про минулу велич цього ошатного міста засвідчують зведені у ті часи і дбайливо доглянуті нині архітектурні перлини – будівлі колишньої міської ратуші та нинішньої мерії, реформатський, український греко-католицький та православний храми, єврейська синагога, низка житлових будинків у центральній частині.

Та є у Сиготі монументальний об’єкт і з сумною славою – споруда колишньої міської тюрми, зведена у 1897 році. По Другій світовій війні вона стала своєрідним ГУЛАГом комуністичної Румунії, де з початку 50-их і до кінця 70-их років ХХ ст. чинили розправи, ламали долі і позбавляли життя тих, хто не радів «комуністичному раю». З 1993 року у колишній тюрмі діє перший у світі і найбільший у Європі «Меморіал жертвам комунізму та опору». 88 тюремних камер перетворені на тематичні зали, експозиції яких розповідають про різні складові тоталітаризму: депортації, колективізацію, комуністичну пропаганду, переслідування за релігію та життя політв’язнів. Саме про музей й хочу вам розповісти, бо відвідини його справили на мене потужне емоційне враження та спонукали до роздумів про наші українські реалії – як в історичному, так і сьогочасному аспекті.

Коротко:

• Комуністичний режим сталінського взірця в Румунії дуже швидко вибудував власну систему ув’язнення противників диктатури
• Катівня для національної еліти
• Сиготський меморіал – одне з основних пам’ятних місць континенту
• Чому українці не «опритомнюють» свою колективну пам’ять

Румунія, у її сучасних кордонах, остаточно сформувалася після Першої та Другої світових воєн. У Першій світовій румуни воювали «на правильному боці» – боці Антанти. Тому, відповідно до рішень Сен-Жерменського (1919 р.) та Тріанонського (1920 р.) мирних договорів, котрі зафіксували розпад Австро-Угорської імперії, їй відійшли велетенські території. Найперше – Семиграддя (Трансільванія) разом із частиною історичного Марамороша. Колишній північно-східний угорський комітат переможці розділили між новоствореною Чехословаччиною (3/5 території) та Румунією (2/5 території включно з Сиготом). Кордон між державами проходив уздовж Тиси і не співпадав з етнічним – до Румунії відійшла частина земель, на яких мешкало більше 40 тис. русинів-українців.

З початком Другої світової війни другий Віденський арбітраж (1940 р.) повернув Угорщині Північну Трансільванію, а СРСР «віджав» Північну Буковину, включно з Чернівцями, та Бессарабію. Це спонукало румунів стати союзниками нацистської Німеччини. З дозволу Гітлера її війська у 1941 р. окупували Чернівеччину, Бессарабію, Одеську, Миколаївську і частину Вінницької області України та заснували там губернаторство Трансністрія. За цей «подарунок» румуни спрямували на східний фронт свої 22 військові дивізії, котрі були вщент розгромлені під час Сталінградської битви наприкінці 1942 року у Донських степах.

На окупованих українських територіях румуни, як і угорці, відзначалися жорстоким ставленням до місцевого мирного населення. Лише за один день 23 жовтня 1941 року в Одесі їхні каральні підрозділи розстріляли та спалили живцем від 25 до 30 тисяч одеситів, переважно єврейської національності.

Згодом, усвідомлюючи перебіг війни, румунський король Міхай у вересні 1944 року перейшов на бік антигітлерівської коаліції, за що отримав від Йосифа Сталіна найвищий радянський військовий орден «Побєда», та згоду залишити йому заселені українцями території Мараморощини. Незважаючи на переконливі клопотання голови Народної ради Закарпатської України Туряниці та голови уряду УРСР Хрущова приєднати їх до Закарпаття. Тож об’єднання Мараморощини так і не сталося…

По завершенні Другої світової владу в Румунії прогнозовано захопили комуністи, грубо сфальшувавши результати перших повоєнних виборів. 30 грудня 1947 року король Міхай зрікся престолу (сталінський орден «Побєда» не допоміг!) і виїхав до Швейцарії. Лідерів демократичної опозиції заарештували, а їхні партії заборонили. З початку 1948 року в країні встановилася жорстка тоталітарна диктатура на чолі з Георге Георгіу-Дежем, а з 1965 року – Ніколає Чаушеску, яка проіснувала до грудня 1989 року.

Кривавий режим сталінського взірця дуже швидко вибудував у Румунії власну систему ув’язнення противників комуністичної диктатури. У ній було задіяно 230 тюрем і зон утримання в’язнів, трудових таборів, «сортувальних центрів», психіатричних клінік та інших специфічних закладів переслідування інакомислячих.

Географічно Сигіт є найпівнічнішим містом країни, своєрідним румунським Норильськом, і його тюрма, завдяки найбільшій віддаленості від столиці Бухареста, мала у цій системі особливу роль. При комуністичному режимі вона стала одним з найстрашніших місць ув’язнення для політичної еліти країни.

Засуджені, більшість з яких були в поважному віці – мали понад 60 років – спершу навіть не знали, у якому місті відбувають покарання. Тюрму, котра мала статус особливого режиму, надійно охороняли, аби ніхто не зміг втекти. Але й за неймовірного випадку вдалого побігу в’язень був приреченим – куди було тікати, якщо за 2 км від тюрми – кордон з СРСР…

Камери в’язниці стали місцем утримання понад 200 найбільш небезпечних для комуністичного режиму діячів, 52 з яких пішли з життя під час відбуття покарання. Найпершими «поселенцями» тюрми ще в 1948 році стали вільнодумні студенти і старшокласники Сигота та хлібороби з навколишніх сіл. У травні 1950 року сюди привезли більше ста колишніх високопосадовців країни: екс-міністрів, політичних діячів, журналістів, науковців і викладачів університетів, істориків, економістів та військовиків засуджених до тривалих термінів покарань. З осені 1950 року до цього контингенту в’язнів додали майже 50 греко- та римо-католицьких єпископів і священиків.

Комуністичний режим Румунії депортував в одну із найжорстокіших в’язниць суворого режиму усю колишню політичну, культурну, наукову та духовну еліту країни. Серед в’язнів тюрми у Сиготі були два колишні очільники урядів – Юліу Маніу та Костянтин Арджетояну.

Юліу Маніу – тричі прем’єр-міністр у 1928-1933 роках. Його заарештували у 1947 році за сфабрикованими звинуваченнями в «державній зраді» та засудили до довічного ув’язнення. Він помер 5 лютого 1953 року у тюремній камері у віці 80 років, а його тіло скинули у спільну могилу без позначень.

Костянтин Арджетояну – дипломат і політик, очолював уряд у вересні-листопаді 1939 року. Його заарештували у так звану «ніч гідності» у травні 1950 року, коли одночасно затримали понад сотню колишніх урядовців. Помер у в’язниці 6 лютого 1955 року за нез’ясованих обставин.

Окрім них у цій катівні відбували покарання декан колегій адвокатів Тиргу-Муреша і Тімішоари, заступник державного секретаря міністерства юстиції Аурел Бачу (помер у камері у 1953 р); державний секретар з питань культури, мер міст Клуж і Орештіє, журналіст Себастьян Борнеміса (помер у 1953 р місце поховання невідоме); видатний історик, політичний діяч та професор, син прем’єр-міністра Йонела Бретіану – Георге І. Бретіану (помер у 1953 р у в’язниці за нез’ясованих обставин); політичний, державний та громадський діяч, багаторічний лідер Націонал-ліберальної партії Костянтин (Діну) Бретіану (помер 1950 р у камері у віці 84 роки); колишній губернатор Національного банку Димитрій Буріляну (помер у камері у 1954 р через виснаження та відсутність медичної допомоги); колишній міністр внутрішніх справ Іон Кимиришеску (помер у камері у 1953 р).

У цій тюрмі закінчився земний шлях десятків церковних діячів Румунії, серед них – і римо-католицький єпископ Яссів Антон Дуркович. За відмову співпрацювати з комуністичною владою був таємно заарештований агентами Секурітате у червні 1949 року. Після допитів та катувань у Бухаресті його перевели до в’язниці в Сігеті, де утримували в ізоляції, позбавляли одягу, тепла, медичної допомоги, води та їжі. Помер від виснаження та голоду у камері 10 грудня 1951 року. Його тіло захоронили в безіменній могилі. 17 травня 2014 року, за рішенням Папи Франциска, єпископа Антона Дурковича офіційно проголошено Блаженним Католицької Церкви як мученика за віру.

Його сумну долю розділив і греко-католицький єпископ єпархії Лугожа Йоан Белан ув’язнений за відмову перейти до православної церкви. Помер у 1959 році. У 2019 році Папа Франциск причислив його до лику Блаженних Католицької Церкви.

Вижити у нелюдських умовах катівні поталанило заступнику генерального секретаря Націонал-селянської партії Корнеліу Копосу. Він провів у комуністичних в’язницях (у Сигеті та Рамніку-Серат) і на примусових поселеннях 17 років, з яких 8 років перебував у повній ізоляції. Одразу після падіння диктатури Чаушеску в грудні 1989 року Корнеліу Копосу офіційно відновив діяльність партії під назвою Християнсько-демократична націонал-селянська партія і став її лідером.

У 1977 році тюрму у Сигеті закрили, а її будівля стала спочатку промисловим підприємством, потім складським приміщенням і поступово почала занепадати. У 1992 році в середовищі громадських активістів виникла ідея створити на її базі «Меморіал жертвам комунізму та опору». Безпосереднім автором ідеї стала донька репресованого у пору комуністичної диктатури православного священника, поетеса і громадська діячка Ана Бландіана.

Колишню тюрму відреставрували та відкрили у ній музей, котрий сьогодні виконує роль ментального оберега від забуття тієї трагедії, яку пережили румуни в часи комуністичної деспотії. Дослідний центр, створений і керований Ромулусом Рушаном, ще з 1993 року, почав збирати записи усної історії та фотографії, документи, листи, газети, книги, довідники, альбоми, а також організовувати семінари, симпозіуми, зустрічі між жертвами комунізму та румунськими і закордонними істориками, видавати книги із свідченнями, дослідженнями, статистичними даними та документами про антикомуністичний опір і його репресії. До тепер Центр провів більше 5 тис. годин записів, видав 35 тис. сторінок книг і зберігає десятки тисяч документів, а стіни коридорів вкриті тисячами фотографій людей, які пройшли через комуністичні катівні.

Перші зали музею були відкриті у 1997 році, а установу оголосили «ансамблем національного інтересу», присвяченим дослідженню комуністичного минулого у Східній Європі. У 1998 році Рада Європи назвала Сігетський меморіал одним з основних пам’ятних місць континенту.

Колишні камери цієї страшної політичної тюрми сьогодні виконують роль тематичних музейних кімнат: кімната дізнання зі столом та друкарською машинкою, у якій слідчі таємної поліції Секурітате у буквальному сенсі вибивали необхідні для протоколів покази; кімнати присвячені переслідуванню селян, котрі опиралися колективізації (було репресовано понад 30 тис. чоловік), священнослужителів, військовослужбовців, академічних науковців, викладачів університетів, підприємців…

Як і в таборах ГУЛАГу, політичних в’язнів в Румунії змушували працювати у шахтах, на заводах, сільськогосподарських роботах. Наймасштабнішим будівельним майданчиком, де 40 тис. «ворогів народу» вручну довбали кам’янистий ґрунт, було спорудження каналу «Дунай–Чорне море» – румунський аналог совецького Біломорканалу. Комуністичні репресії в Румунії носили масовий характер і торкнулись ледь не кожної родини.

Тематичні експозиції колишніх тюремних камер розповідають про боротьбу за свободу і демократію в інших посткомуністичних країнах: Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Литві, а на стінах коридору висічено тисячі прізвищ загиблих від комуністичного терору.

«Найбільша «перемога» комунізму – створення людини без пам’яті, – наголошує ініціаторка створення музею Ана Бландіана. – Людина з промитими мізками, нездатна пригадати, ким вона була, що мала, чи що робила до настання комуністичних часів. Меморіал – це спосіб протистояти цій «перемозі», опритомнити колективну пам’ять».

Аналізуючи власну творчу діяльність не раз втішаюся від того, що мені пощастило поспілкуватися та написати для читачів закарпатських та всеукраїнських ЗМІ низку публікацій про життєву долю легендарних і нескорених земляків, котрих за любов до України сатрапи комуно-московського режиму запроторили до катівень НКВД. Це – в’язень «Долини смерті» під Карагандою, а після реабілітації – відомий лікар-науковець, доцент Ужгородського університету, народний депутат України ІІ скликання, голова Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Іван Коршинський, учасник резонансного і жорстоко придушеного владою Норильського повстання політв’язнів Андрій Бонка з Тячівщини, співтабірник Левка Лук’яненка та братів Горинів Іван Мирон з Рахівщини, котрий провів в ув’язненні рівно 25 років, дослідник репресій радянського режиму на Закарпатті, автор книги спогадів про перебування у таборах «Щастя в боротьбі» Василь Рогач з Великоберезнянщини, заарештований енкаведистами у підлітковому віці і засуджений за сфальсифікованими матеріалами Василь Бряник з Міжгірщини… Усі вони вже у засвітах. Вірю, що в раю, бо пекло вони з гідністю і мужністю уже пройшли у своєму земному житті.

Їхній тернистий шлях у ГУЛАГи, як і тисяч інших нескорених режимом борців за волю України в Закарпатті, починався зі слідчого ізолятора НКВД в Ужгороді. Однак, жодного сліду, жодної інформації, не кажучи вже про якийсь меморіальний музей, куди б слід приводити школярів і студентів для «опритомнювання» нашої колективної пам’яті, сьогодні немає. Тому й не дивно, що як у перші дні повномасштабної загарбницької війни московитів в Україні, так пораз і сьогодні, доводиться чути сакраментальну фразу: ну хто б міг подумати, що Росія піде з війною на Україну?!

А відповідь на це питання на поверхні – кожен наш співвітчизник, котрий знав правдиву історію російського терору проти українців упродовж ХVІІ-ХХ століть, чудово розумів, що москальня не подарує нам спокійного життя після відновлення державної незалежності України у 1991 році. Вони відразу ж прагнули реанімації імперії і готувались до вторгнення в Україну починаючи з 1992 року, коли Верховний Совет Росії під керівництвом Хасбулатова денонсував угоду про передачу Криму та Севастополя Україні. Але тоді нас врятувала маленька і свободолюбива Чечня. Так, саме дві «чеченські» війни, у котрих погрузла москальня, дарували нам шанс підготуватися боронити свою державність і незалежність. А нащадки малоросів і совкові «мижебраття», що пролізли на найвищі державні посади в Україні «завдяки» нерозважливості і недалекоглядності добродушних українчиків, розбазарили цей час на роззброєння української армії, особисте збагачення та розкрадання держави. І жоден з урядів незалежної України за усі роки не спромігся організувати для своїх громадян вчення уроків власної історії задля «опритомнення» колективної пам’яті нації.

Впевнений – якби такі музеї, як у Сиготі, були хоча б на початку ХХІ ст. в усіх обласних центрах, де москалі упродовж ХХ століття мордували і знищували свідомих українських патріотів, влаштовували голодомори, безкарно нищили цвіт української нації, її культурний та цивілізаційний генофонд, а натомість плодили колаборантів-пристосуванців, тоді Україна ХХІ століття була б зовсім ментально іншою. Тоді б самовдоволена публіка не зубоскалила від примітивних «жартів» про «сеньйор-голодомор», «а то Путін нападьот»… Тоді країна належним чином готувалася б до неминучої війни з окупантом під керівництвом команди компетентних і шанованих союзниками державників, а не до маринування шашликів з лицедєєм та його злодійським зеленим шоблом, котре нині безкарно мародерствує у стікаючій кров’ю Україні та паплюжить її ім’я у цивілізованому світі.

Василь Ільницький

PS: «Меморіал жертвам комунізму та опору» розташований в Румунії за адресою: м.Сігету-Мармацієй (повіт Марамуреш), вул. Корнеліу Копосу, 4. Рекомендую!