Від трагічного ранку над Тегераном у січні 2020 року, через масові поставки дронів-камікадзе, аж до визнання Корпусу вартових ісламської революції терористичною організацією – відносини Києва з Тегераном пройшли шлях від складного діалогу до відкритої ворожості. Сьогодні, в умовах смерті аятоли Хаменеї та паралічу іранських поставок до Росії, Україна стає ключовим експертом у боротьбі з технологіями «осі зла».
8 січня 2020 року над Тегераном був збитий літак, що прямував до Києва. У наступні роки цей один постріл – по цивільному літаку – перетворився на процес, який сьогодні, 4 березня 2026 року, ставить Україну та Іран по різні боки однієї війни: боротьби України за виживання та битви за державну відповідальність і безкарність у міжнародному вимірі.
Це вже не суперечка про суми компенсацій та форму вибачень. Це конфлікт навколо ланцюгів постачання технологій, які живлять російську кампанію повітряних ударів, і питання про те, чи може Тегеран достовірно відігравати роль «нейтрального», коли його розробки масово вражають українські міста.
Катастрофа під Тегераном, або точка неповернення
Літак Ukraine International Airlines PS752 на маршруті Тегеран-Київ був збитий незабаром після зльоту іранською протиповітряною обороною. Загинули 176 осіб. Країни, пов’язані з жертвами, з перших днів вимагали прозорості та повного з’ясування рішень іранської влади.
Іран протягом кількох днів дотримувався версії про технічну несправність, перш ніж визнав, що літак був збитий ракетами. Водночас з’явилися звинувачення щодо дій на місці катастрофи ще до повноцінного запуску міжнародних процедур розслідування аварії – питання, яке й досі повертається в аргументації держав, що вимагають розібратися з «прикриттям».
Символічним став епізод із реєстраторами: чорні скриньки протягом місяців залишалися в Ірані, а їхній аналіз розпочався лише після передачі до дослідницького центру в Парижі, що перетворило технічний елемент розслідування на політичну та іміджеву проблему.
Тегеран намагався зняти напругу фінансовим жестом, односторонньо оголосивши про виплату 150 тис. доларів сім’ям жертв. Критика з боку України та частини партнерів стосувалася не лише суми, а й самої логіки: гроші не повинні випереджати правду, а переговори про репарації – підміняти державну та кримінальну відповідальність.
Правовий шлях до глухого кута та його міжнародні наслідки
Після січня 2020 року відносини між Україною та Іраном увійшли в «кризовий» режим: замість розвитку співпраці – переговори про репарації, стандарти розслідування та правові механізми.
Згодом акцент змістився з двосторонніх каналів на багатосторонній формат, у якому поряд з Україною діяли Канада, Швеція та Велика Британія.
У червні 2021 року Україна, виступаючи представником цієї коаліції, передала Ірану офіційну вимогу про відшкодування збитків, що включала, серед іншого, публічне вибачення, повний опис подій, повернення майна жертв, прозорість процедур та компенсацію. Іран зволікав із відповіддю по суті, а наприкінці 2021 року поставив під сумнів сенс переговорів у такому форматі; у січні 2022 року партнери визнали подальші спроби переговорів безперспективними.
Коли дипломатія зайшла в глухий кут, було запущено інституційний шлях: у липні 2023 року Канада, Швеція, Україна та Велика Британія подали до Міжнародного суду спільну заяву про порушення провадження проти Ірану у зв’язку з порушеннями Монреальської конвенції.
Паралельно, у січні 2024 року, було розпочато процедуру в рамках Міжнародної організації цивільної авіації щодо застосування зброї проти цивільного повітряного судна. У березні 2025 року ІКАО відхилила попередні заперечення Ірану й визнала свою юрисдикцію; після цього Іран оскаржив це рішення в МС, що фактично призупинило розгляд справи в ІКАО до винесення рішення.
Тегеран намагався закрити тему, посилаючись на «кримінальну відповідальність»: у 2023 році іранський суд засудив групу військових, але партнери, які координували дії навколо PS752, оцінили цей процес як непрозорий і недостатній, оскільки він не торкався державної відповідальності та ланцюга командування.
Повномасштабна війна і перехід від патової ситуації до ворожості
24 лютого 2022 року – повномасштабне вторгнення Росії – змінило статус відносин між Україною та Іраном більше, ніж усі попередні дипломатичні ноти. Уже в перші тижні війни в комунікації між міністерствами закордонних справ Іран позиціонував себе як держава, що «проти війни» і підтримує «мирне врегулювання».
Паралельно Тегеран вибудовував ухильну позицію на форумі Генеральної Асамблеї ООН: у березні 2022 року він утримався під час голосування за резолюцію, що засуджувала агресію, а в листопаді 2022 року проголосував проти резолюції, яка закликала створити механізм репарацій для України.
З літа й осені 2022 року українська оцінка іранської «нейтральності» почала різко змінюватися. Росія почала масово використовувати іранські безпілотники проти України, а Київ відповів дипломатичними заходами: відкликав акредитацію іранського посла та скоротив дипломатичну присутність Ірану.
У жовтні 2022 року тодішній глава української дипломатії Дмитро Кулеба запропонував президентові офіційно розірвати відносини, аргументуючи це тим, що Тегеран руйнує їх, озброюючи агресора. Раніше – у відповідь на іранський підсумковий звіт щодо PS752 – Кулеба говорив про «цинічну спробу» приховати причини катастрофи; цей діагноз добре відображає тяглість суперечки: від вибіркового звітування та спорів про умови розслідування до послідовного заперечення, коли на українських вулицях з’явилися уламки іранських дронів, які використовувала Росія.
З іранського боку лінія комунікації залишалася послідовною: заперечення поставок і перекладання відповідальності на «треті сторони». Речник іранського МЗС Насер Канаані заявляв, що Україна повинна «утриматися від впливу третіх сторін, які прагнуть зруйнувати відносини між двома країнами».
З цього моменту справа PS752 – досі центральна, хоча й «окрема» криза – була фактично поглинута стратегічним конфліктом. У сприйнятті України Іран перестав бути складним партнером і став елементом військового тилу Росії.
Дрони, ракети та фабрика: інфраструктура іранської підтримки Росії
Ядром нової фази відносин стали поставки озброєння та передача технологій. Іранські конструкції Shahed (у російській номенклатурі – «Герань») увійшли до арсеналу Росії як інструмент війни на виснаження: дешеві в одиничній вартості, масові, здатні до насичених атак. У лютому 2026 року Володимир Зеленський писав, що Росія випустила в бік України «понад 57 тисяч» дронів типу Shahed за час цієї війни.
Політичний тягар такого масштабу полягає в тому, що «шахеди» змушують до дорогих, багатошарових адаптацій протиповітряної оборони і створюють постійне відчуття цивільної загрози – вони вражають енергетичну та міську інфраструктуру, перетворюючи нічні нальоти на інструмент соціального тиску.
Згодом підтримка перестала нагадувати «продаж готових дронів». Росія запустила складання та виробництво на своїй території – символом стала спеціальна економічна зона «Алабуга», де, за українськими та західними описами, відбувалося пристосування проєктів до російських систем і розвиток місцевого ланцюга постачання.
У вересні 2025 року українські служби публічно продемонстрували елементи російської версії реактивного дрона «Герань-3» – аналога іранського Shahed-238, – що вказувало на те, що співпраця перейшла у стадію модернізації та диференціації платформ, а не лише копіювання базової конструкції.
У 2024 році західні та українські джерела почали сигналізувати про наступний рівень співпраці: передачу іранських балістичних ракет короткої дальності Росії. Reuters повідомляв про поставки близько 400 ракет сімейств Fateh-110 і Zolfaghar, що транспортувалися, зокрема, Каспійським маршрутом.
У січні 2026 року, своєю чергою, вказувалося на передачу Росії понад 350 ракет Fath-360, при цьому не було підтвердження їх оперативного використання проти України. Сам факт наявності цієї технології в російському арсеналі сприяв стратегічному тиску: змушував переглянути пріоритети протиракетної оборони та планування захисту тилу.
Механіка альянсу була також фінансовою. Висновки C4ADS, оприлюднені у 2025 році, описували платежі за дронові технології, здійснені в золоті – із використанням Sahara Thunder – на суму близько 104 мільйонів доларів за 1,8 тонни дорогоцінного металу в межах однієї з угод.
Вузьким місцем логістики стало також Каспійське море: маршрут, який важко контролювати та піддавати санкційному тиску, з «темними» ділянками рейсів поблизу портів Ірану та Росії, що видно в судноплавних даних.
Україна намагалася порушити цей «безпечний» коридор. У листопаді 2024 року українські дрони, ймовірно, атакували базу російської флотилії в Каспійську – це був сигнал, що військовий тиск може поширитися і на російську інфраструктуру, присутню в Каспійському морі.
П’ятдесятирічні санкції та економічна пустеля по обидва боки
Розпад відносин мав конкретний вимір: у санкційній політиці та торгівлі. У травні 2023 року Верховна Рада України затвердила секторальні санкції проти Ірану на 50 років, що включали, серед іншого, повну заборону торговельних операцій, блокування транзиту та інвестиційно-фінансові обмеження.
На практиці це закрило канали, які до війни дозволяли обмежену співпрацю, і зробило обмін з Іраном політично токсичним також для посередників. Цей режим санкцій був водночас стратегічною декларацією: Україна не залишає собі «опції швидкого повернення до нормальності» з країною, яка, на її думку, бере участь у війні, озброюючи агресора.
Психологічний ефект в Україні був однозначним: у січні 2024 року 82% опитаних заявили про негативне ставлення до Ірану, що поставило Тегеран до числа країн, які сприймаються як ворожі.
Пропаганда, визнання структур терористичними та стан відносин на сьогодні
Війна ведеться також на рівні наративу. Mehr News Agency просувало повідомлення, що збігалися з російськими тезами: війна як нібито конфлікт Росії з НАТО, заперечення поставок дронів і ракет, перекладання відповідальності за ескалацію. В українських аналізах такі канали описувалися як елемент, що підсилює російську інформаційну війну в країнах Глобального Півдня.
Найбільш значущим кроком Києва став вихід за межі економічних санкцій і дипломатичних жестів. 2 лютого 2026 року Зеленський оголосив про визнання Корпусу вартових ісламської революції терористичною організацією і сказав: «Україна не забуде жодного з тисяч дронів Shahed, які вразили наші міста і села, наших людей».
Кілька тижнів по тому аналогічний крок зробив Європейський Союз, внісши Корпус вартових ісламської революції до списку терористичних організацій ЄС і запровадивши режим заморожування активів та заборони на надання економічних ресурсів. На практиці це означало криміналізацію матеріальної підтримки Корпусу вартових ісламської революції в державах-членах.
Станом на 4 березня 2026 року відносини між Україною та Іраном існують переважно як юридичний спір щодо PS752 і як оперативна ворожість, що випливає з війни. Міжнародні провадження щодо збиття літака тривають, а частина процесу в Міжнародній організації цивільної авіації залишається призупиненою до вирішення в Міжнародному суді ООН.
Паралельно Іран вступає у фазу бурхливих потрясінь після смерті Верховного лідера Алі Хаменеї внаслідок ударів США та Ізраїлю і після перебрання обов’язків тимчасовою керівною радою. Для України це не є автоматично «новим розділом»: це насамперед змінна, яка може – а може й ні – перервати ланцюг постачання для Росії.
Останніми днями Київ також використовував цю ситуацію в комунікаційних цілях. Зеленський писав: «Коли Америка виявляє рішучість, глобальні злочинці слабшають», і паралельно пропонував країнам регіону досвід боротьби з «шахедами», накопичений за роки російських повітряних нальотів.
З точки зору України умови можливої нормалізації зводяться до двох пунктів: повне розслідування PS752 і припинення військової допомоги Росії. Доки в українських містах розбиваються чергові «Герані», Тегеран не має в Києві статусу партнера – він має статус елемента інфраструктури російської війни.
Текст: Артур Жак
