Що змушує очільника словацького уряду перетворюватися з політика у коміка?
Не треба бути великим провидцем чи карпатським мольфаром, аби розуміти, що головною перепоною на шляху до реалізації найважливішої мети правління Путіна по відновленню величі очолюваної ним недоімперії, є розвал Євросоюзу як форпосту демократії та її фундаментальних суспільних і людських цінностей. Бо саме євроспільнота, після тимчасового «порозуміння» вождя орків з Трампом, є, наразі, чи не єдиною перешкодою здійсненню агресивних намірів нинішнього диктатора Московії.
Але для реалізації цієї хворобливої цілі конче потрібні й колаборанти з числа політиків-лузерів європейських країн. Особливо з числа тих, котрі зберегли залишки совкового менталітету, регулярно підживлюваного інформаційними ресурсами, що за московські нафтодолари 24/7 поширюють кремлівську пропаганду на європейських теренах.
Ще донедавна багатолітнім путінським тараном єдності євроспільноти слугував угорський прем’єр Віктор Орбан. Та у квітні нинішнього року угорці вивели цього популіста на чисту воду і місце системного критика ЄС ненадовго звільнилося. Допоки ще не набув потрібного досвіду і впливу, аби посісти вакантне місце президент Польщі Кароль Навроцький, ці функції взявся реалізовувати ще один популіст-аутсайдер, словацький прем’єр Роберт Фіцо, котрий нині балансує на грані чергового дострокового позбавлення прем’єрства через гризню за посади в урядовій коаліції. Упродовж останніх місяців його поведінка і публічні заяви засвідчили, що цьому досвідченому політику відверто краще пасує роль коміка-гумориста, аніж очільника уряду. Це й зрозуміло, адже бути комічним ньюсмейкером куди простіше, ніж успішно керувати урядом, створювати сприятливі умови для розвитку економіки, знаходити непрості рішення для поліпшення щоденного життя співвітчизників…
Коротко
- Чому Роберт Фіцо заявив, що референдум щодо вступу Словаччини до Європейського Союзу у 2003 році був сфальсифікований?
- Засвідчити брехню про те, що словаки не прагнули до Євроунії, можуть не тільки офіційні дані, але й спогади сучасників
- Візити Фіцо до Москви не дають йому права переносити московські уявлення про вибори та поводження з історією
- «Пивна риторика» стала фірмовим стилем спілкування словацького прем’єра і розрахована, насамперед, на внутрішню аудиторію
За час свого правління нинішній уряд Словаччини не виконав жодну зі своїх гучних передвиборних обіцянок

Нині перед Фіцо стоїть архіважливе завдання – утриматись на посаді після наступних парламентських виборів, котрі мають відбутися восени 2027 року, та не стати об’єктом кримінальних проваджень. Аби зберегти прихильність електорату, він вдається до різних пропагандистських маніпуляцій. Досвідчений експерт, професор Пряшівського університету, старший науковий співробітник Дослідницького центру Словацької Асоціації зовнішньої політики (RC SFPA) Александр Дулеба вважає, що така поведінка Фіцо та його політичного оточення продиктована тим, що за час свого правління нинішній уряд Словаччини не виконав жодну зі своїх гучних передвиборних обіцянок і станом на зараз йде поступове зростання електоральної підтримки праворадикальної партії Republika за рахунок прибічників партії Фіцо Smer-SD.
Дулеба наголошує, що «йдучи до влади у 2023 році Фіцо обіцяв виборцям прийняття закону про неурядові організації – «агентів Сороса»; вихід Словаччини з двосторонньої оборонної угоди зі США, згідно якої американці можуть використовувати військові бази на словацькій території; кримінальне переслідування екс-міністра оборони Надя за передачу озброєнь Україні та багато іншого. Жодна з цих резонансних обіцянок не виконана! Більше того, звільнених нинішнім урядом працівників поліції, котрі займалися розслідуванням корупції в оточенні Фіцо у попередню каденцію суд поновив на роботі, а його «тверда» передвиборча гарантія не надавати Україні жодного артилерійського снаряду призвела до ситуації, що сьогодні Словаччина, на комерційній основі, постачає в Україну рекордну за весь час кількість артснарядів! Зважаючи на все це Фіцо змушений засвідчити антисистемному виборцю свій тісний контакт з Росією, бо це так працює.
Саме з цієї причини неподалік Дукельського перевалу нещодавно встановили статую радянському маршалу Конєву, котрий потопив у крові антикомуністичне повстання угорців у 1956 році, саме тому очільник МЗС Словаччини Юрай Бланар наприкінці жовтня літав до Москви, щоб сфотографуватисьі з Лавровим, саме тому сам Фіцо мало не обіймався з Путіним 9 травня біля кремлівської стіни. Я переконаний, що з наближенням виборів таких жестів стане ще більше», – сказав у розмові зі мною два тижні тому Дулеба. І як у воду глядів!
Роберт Фіцо бездоказово заявив, що референдум щодо вступу Словаччини до Європейського Союзу у 2003 році був сфальсифікований
Виступаючи 7 листопада у Празі на відкритті організованої партією Smer-SD «Школи соціал-демократії» Фіцо бездоказово заявив, що референдум щодо вступу Словаччини до Європейського Союзу у 2003 році був сфальсифікований! «Ми провели референдум, який, якби його не сфальсифікували, не мав би успіху. Результати референдуму були настільки близькими, що було внесено певні «корективи», щоб вони відповідали очікуваним, і Словацькій Республіці було дозволено приєднатись до цієї організації. Якби тодішня опозиція, зокрема Smer і пан Мечар, не сказали: «Давайте вступати до Європейського Союзу», я гарантую вам, що референдум не мав би успіху», – заявив він сидячи поруч з ошелешеним від такої заяви другим президентом Чехії (2003–2013 роки) Вацлавом Клаусом.
Звісно, Фіцо вчергове брутально збрехав, бо офіційні результати загальнонаціонального референдуму у травні 2003 року кардинально відрізняються від безпідставних слів прем’єра. І мова не про кілька відсотків між офіційно зафіксованим результатом, та «допусками» євроскептиків. За даними державних органів статистики Словаччини, явка на плебісциті у 2003 році склала 52,15%, а за вступ Словаччини до ЄС проголосували майже 93.71% його учасників! Не «слизькі» 51, чи непереконливі 55, не промовисті 60, чи переважні 70 відсотків, а розгромні 93.71%! Такий рівень фальшування не міг би собі дозволити навіть український ЦВК часів Ківалова! До речі, це голосування досі залишається єдиним успішним референдумом в історії країни, оскільки всі інші спроби провалились через низьку явку виборців – менше необхідних 50%.
Референдум за Євроунію в Словаччині: спогади сучасників
Засвідчити брехню Фіцо про те, що словаки не прагнули до Євроунії, можуть не тільки офіційні дані, але й розповіді сучасників, у тому числі й моїх співрозмовників, з якими я спілкувався у ту пору готуючи журналістські статті.
Як відомо, однією з вимог Помаранчевого Майдану 2004-2005 років була євроатлантична інтеграція України. Десятки мільйонів українців не без заздрощів спостерігали, як ще рік тому центральноєвропейські держави – учорашні посестри по «соціалістічєскому лаґєрю» – успішно позбулись задушливих «обіймів» Москви і стали повноправними членами родини вільних європейських народів.
Дуже скоро в українському суспільстві розпочалась жвава дискусія про конкретні переваги членства у ЄС. Головна редакторка всеукраїнського часопису «День» (з яким мене поєднувала творча співпраця) Лариса Івшина попросила підготувати матеріали з Угорщини і Словаччини про те, як змінилось життя у цих країнах після їхнього вступу до ЄС. Я з радістю прийняв цю пропозицію, бо й сам відслідковував і описував ці процеси у редагованій мною закарпатській обласній газеті «ФЕСТ» .
У жовтні 2008 року у «Дні» вийшла одна зі статей цього циклу – «Євроремонт» суспільства: досвід найближчих сусідів», окремі абзаци з якої хочу зараз процитувати.
«…Керівник міського уряду Бардіїва Юрій Поп’як каже, що підготовчий процес, а згодом і сам вступ його країни до Євроунії, змусив словаків більш критично оцінити ситуацію, в якій вони перебували, порівняти її зі стандартами ЄС. Адже за більшістю параметрів (розвиток економіки, стан довкілля, комунікацій та систем життєзабезпечення, діяльність владних структур та в інших сферах) вони серйозно відставали від західноєвропейців. Прийшло й усвідомлення того, що більшість кардинальних проблем самотужки, без докорінних суспільних змін, вдосконалення законодавства та переорієнтації психології громадян, не вирішити. «Звісно, якби ми жили, як швейцарці, то, може, й не потребували б унії», – каже пан Юрій.
Вступ до євроспільноти відкрив місту можливість залучати вкрай необхідні кошти як на реконструкцію архітектурних пам’яток, так і на розвиток інфраструктури міста. Протягом цих років за гранти ЄС було реалізовано цілу низку проектів – від завершення капітальної реконструкції історичної частини – Ратушної площі (ремонт будівель, систем водогону, каналізації, електро- і газопостачання, зв’язку, мощення бруківки), до будівництва громадського туалету. Усі проекти, рішення по яких приймав Брюссель, фінансуються за схемою: 75% – кошти ЄС, 20% – з державної скарбниці, 5% – з міської. Результатом цієї співпраці вже сьогодні є відреставрований, наче писанка, центр міста, частково відновлені мури й вежі стародавньої фортеці, збудовано міський амфітеатр і міський туалет.
Це – матеріальна частина переваг членства у євроспільноті. Але є й такі речі, як можливість молодій людині здобувати освіту в університеті того європейського міста, яке вона собі обере. Чимало юних бардіївців нині студіюють у вишах Праги, Мюнхена, Відня, Берліна, Рима. Люди поважного віку, як, наприклад, колишні педагоги Петро і Гелена Кузьмишини, будучи на пенсії, мають час не лише поратися у своїй «літній резиденції» в приміському селі Шарішська Чєрна, а й щоліта дозволяють собі поїхати на відпочинок до Польщі, Італії, Хорватії…
… Заступник міського голови міста Пряшів Катерина Дюрчанська каже, що вступ Словаччини до Євроунії уже має позитивні наслідки. Найперше – під час підготовки до вступу була нагода за кошти передвступних фондів «підтягнути» основні сфери життя міста до рівня вимог ЄС. Чотирма наріжними каменями, на яких тримається євроспільнота, є вільний рух громадян, капіталу, праці й товару. Зі вступом у ЄС містом більш активно зацікавився іноземний інвестор. Лише цьогоріч у Пряшеві започаткували свою роботу п’ять крупних компаній – дві англійські, французька, німецька та американська. А це – нові робочі місця для городян (місто потребує близько 1500), надходження до бюджету, вирішення комунальних та гуманітарних питань. З іншого боку, словаки отримали можливість легально їхати працювати і вчитись до Австрії, Польщі, Німеччини та інших європейських країн, зміцнювати культурні, родинні, особисті стосунки з їхніми жителями…».
Похвалюсь, що ця моя стаття більш ніж півроку висіла на дошці оголошень в українській амбасаді в Будапешті, адже у ній йшлось і про разючі зміни в житті другого за кількістю жителів міста Угорщини Дебрецена, а згодом я написав статтю про докорінні перетворення у невеликій сусідній з Україною Кішварді .
Вступ до Європейського Союзу ми сприймали як надзвичайно важливий життєвий шанс і підтвердження руху країни до свободи та демократії
Своїм особистим спогадом про ту доленосну для словаків подію я попросив поділитись знаного як в Словаччині, так і в Україні авторитетного науковця, кульурного антрополога Пряшівського університету Олександра Мушинку. Подаю дослівно.

«Спогади щодо референдуму про вступ Словаччини до ЄС у 2003 році я сприймаю у двох взаємопов’язаних площинах: як власні, і, водночас, як спогади про те, як цей період переживав мій покійний батько, академік Микола Мушинка. По суті, вони дуже подібні, адже в цих питаннях ми обидва мислили дуже-дуже схоже.
Батька вже, на жаль, немає серед живих, а в його архіві я не знайшов запису про саме голосування. У той час він жив, передусім, підготовкою міжнародної конференції з нагоди 200-річчя від дня народження Олександра Духновича, яка відбулась у Пряшеві кількома тижнями пізніше, 20–21 червня 2003 року. Крім того, ми інтенсивно готували зустріч родини Мушинків у його рідному селі Курові. Проте, я переконаний, що він узяв участь у референдумі. Участь у виборах і референдумах батько вважав своїм громадянським обов’язком і регулярно голосував. Навіть пізніше, коли вже не міг самостійно ходити, ми возили його голосувати.
Набагато виразніше, ніж сам день референдуму, я пам’ятаю наші тодішні погляди. Батько був переконаним противником комуністичної ідеології та будь-якої авторитарної влади. Він дуже тяжко переживав добу прем’єр-міністра Володимира Мечіара та рух Словаччини до ізоляції. Наша родина побоювалися, що країна залишиться осторонь європейського демократичного розвитку. Тому прихід до влади Мікулаша Дзурінди та його проєвропейську політику ми сприйняли з великим полегшенням і надією. Коли сьогодні я розповідаю про це українським друзям, то порівнюю ту надію з почуттями, які згодом принесла Помаранчева революція. Ми очікували повернення до нормального життя, зміцнення демократії та більш відкритого майбутнього. Сподівались також, що після Словаччини настане черга України і що вона теж невдовзі стане частиною Європейського Союзу. Я чітко пам’ятаю, що моє родинне та дружнє оточення було дуже, дуже проєвропейським. Вступ до Європейського Союзу ми сприймали як надзвичайно важливий життєвий шанс і підтвердження руху країни до свободи та демократії.
Саме тому мене обурюють нинішні слова прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо про «сфальсифікований референдум». Я вважаю їх безсоромним і неправдивим запереченням волевиявлення громадян. За офіційними результатами за вступ проголосували понад два мільйони людей. Якби хтось стверджував, що насправді участь у референдумі не перевищила необхідного порога в половину виборців, то за незмінної кількості виборців у списках він мав би поставити під сумнів майже сто тисяч виборчих бюлетенів. Це не дрібне відхилення, а серйозне звинувачення, яке потребує конкретних доказів. На мою думку, візити Роберта Фіцо до Москви не дають йому права переносити московські уявлення про вибори та поводження з історією на рішення громадян Словаччини 2003 року.
Мене це обурює ще й з іншої причини: за вступ до ЄС проголосували понад два мільйони громадян Словаччини. Такої кількості голосів ані Роберт Фіцо, ані його партія «Smer» ніколи не отримували на жодних окремих виборах. У 2002 році «Smer» здобула трохи менше ніж 390 тисяч голосів, у 2006 році – приблизно 671 тисячу, а свого найвищого результату досягла у 2012 році, отримавши приблизно 1,13 мільйона голосів. Сам Фіцо в другому турі президентських виборів 2014 року отримав трохи менше ніж 900 тисяч голосів – тобто менше половини тієї кількості, яку було віддано за вступ Словаччини до ЄС. Звичайно, йдеться про різні види голосування. Проте масштаб підтримки європейського шляху Словаччини ці цифри показують виразно. Саме тому його нинішні спроби поставити це рішення під сумнів я вважаю обурливими».
PS. Не встиг розвіятися туман навколо слів Фіца про «сфальшований референдум», як він «прославився» новою заявою на спільній зі своїм чеським колегою Андреєм Бабішем пресконференції 10 листопада. Відповідаючи на запитання журналістів про ставлення до заяви канцлера ФРН Фрідріха Мерца заблокувати бюджет ЄС на 2028–2034 роки, якщо всі країни блоку не візьмуть участь у покритті дефіциту фінансування України на 2027, Роберт Фіцо заявив: ««Keď chcú niečo Nemci… tak sa nepokakáme» («якщо німці щось хочуть… ми не обкакаємося». Дослівно – не накладемо у штани. Чеський прем’єр Бабіш жартома засумнівався, чи зрозуміє преса значення цього слова, на що Фіцо відповів, що всі чудово розуміють.
Груба лексика у дипломатичному контексті викликала бурхливе обговорення у соцмережах та ЗМІ. Оглядачі зазначають, що подібна «пивна риторика» стала фірмовим стилем спілкування Роберта Фіцо і розрахована, насамперед, на внутрішню аудиторію. Що зайвий раз підтверджує правильність оцінки заяв словацького прем’єра досвідченим політологом Александром Дулебою.
Василь Ільницький








