Як московський «Дунай» «Празьку весну» топив…

У ніч на 21 серпня 1968 року на територію тодішньої Чехословаччини за наказом кремля ввійшло 300-тисячне військове угрупування країн Варшавського договору

Упродовж кількох століть поспіль визначальною рисою недоімперії московитських вбивць і гвалтівників, як за попередніх часів царату, комуністичної диктатури, так і нинішньої олхократії, була і залишається люта й агресивна ненависть до усіх держав, котрі у процесі розвитку власних суспільних формацій обрали собі шлях свободи, демократії та гарантування дотримання основних людських цінностей. Безпробудно п’яний, заздрісний і озлоблений на всіх (згадаймо напис окупанта на стіні розграбованого у березні 2022 року будинку у Бучі «кто вам разрешил так харашо жить?») «жандарм Європи», котрий одинадцятий рік безперестанку тероризує Україну, розв’язував збройні конфлікти та здійснював вторгнення на території суверенних країн з метою недопущення розвою духу свободи, вбачаючи у цьому смертельну загрозу існуванню власного рабовласницького утворення. Рівно 58 років тому під його брудний кирзовий чобіт потрапила й Чехословаччина. 

Унаслідок брутальної військової інвазії усі прогресивні реформи «Празької весни» було згорнуто, її ініціаторів, провідників та прихильників – репресовано новим прокремлівським маріонетковим режимом. Інтелектуально й економічно розвинута, історично прихильна до демократії та плюралізму думок центральноєвропейська країна на два десятиліття зав’язла у мороці «нормалізації» – фактичному поновленні тоталітарного режиму, що тривав з 1969 і аж до початку Оксамитової революції у листопаді 1989 року.

Коротко

• Соціалізм з «людським обличчям» – як альтернатива суспільній стагнації періоду неосталінізму
• Підневільні «туристи» з Праги на «Хрущовській дачі» під Ужгородом
• Чому голодний Дубчек боявся їсти борщ
• Москва мала намір сформувати повністю підконтрольний собі новий уряд Чехословаччини, але щось пішло не так
• «Вдячний долі, що мені не довелося ні в кого стріляти, і ніхто не вистрелив у мене…»

Створену у результаті Другої світової війни соціалістичну систему регулярно лихоманило. Керівництво Радянського Союзу ціною неймовірних зусиль ледь встигало «розрулювати» економічні негаразди та політичні кризи, які перманентно виникали у Чехословаччині, Болгарії, Польщі, Угорщині, не гребуючи при цьому й військовим втручанням, чим ще більше загострювали суспільні проблеми у власній країні та створювали собі головний біль на міжнародній арені. 

У 1967 році у суспільну стагнацію почала стрімко занурюватися Чехословаччина. Політична закостенілість і особиста обмеженість президента і партійного очільника Чехословаччини неосталініста Антоніна Новотного пришвидшили зростання невдоволення керівництвом країни не лише у середовищі народних мас, але й у самій владній верхівці.

У січні 1968 року компартію Чехословаччини очолив лідер словацьких комуністів Александр Дубчек. Своє дитинство і юність він провів з родиною у столиці радянської Киргизії місті Бішкек та російському Нижньому Новгороді, а партійну освіту здобув у Москві. Адекватно оцінюючи настрої співвітчизників, Дубчек започаткував масштабні суспільні реформи, котрі увійшли в історію під назвою «Празька весна». Суть реформ, що мали за мету надати соціалістичному ладу «людське обличчя», зводилася до розширення елементарних і звичних, як на сьогодні, суспільних  прав і свобод: дозвіл на діяльність справді громадських організацій, ліквідацію цензури у ЗМІ, запровадження ринкових елементів в економіці.

Але тогочасні лідери СРСР та країн-сателітів – передовсім Польщі, НДР, Болгарії та Угорщини – побачили у цьому смертельну загрозу основам соціалістичного ладу не лише у самій ЧССР, а й у світовому масштабі! Саме тому упродовж березня-липня 1968 року керівники цих країн Лєонід Брєжнєв, Владислав Гомулка, Вальтер Ульбріхт, Тодор Живков та Янош Кадар на численних зустрічах у Москві, Варшаві, Дрездені різко критикували керівництво компартії Чехословаччини за курс на політичну лібералізацію в країні. Однак безрезультатно.

Радянське керівництво наполягало на проведенні колективної зустрічі очільників двох країн, котра б мала розставити усі крапки над «і». Вона мала відбутися у  липні 1968 року Москві. Але Дубчек та його колеги нізащо не хотіли виїжджати на цю зустріч зі своєї країни і робили все для того, щоб нарада членів політбюро компартії СРСР та членів президії ЦК КПЧ відбулася на території Чехословаччини. Це була їхня вимога. Керівництво СРСР  спочатку погодилося на пропозицію Дубчека  обрати місцем проведення перемовин словацьке Кошице. Але перший секретар Закарпатського обкому партії  Ільницький, з котрим консультувалися його московські начальники, з міркувань безпеки порадив обрати місцем перемовин словацьке прикордонне місто і великий залізничний вузол водночас Чієрна-над-Тісоу, що зовсім поруч із українським Чопом. Пропозиція знайшла підтримку. 

28 липня 1968 року на військовий аеродром у закарпатському Мукачеві трьома бортами, з невеликим інтервалом, прилетіла радянська делегація з усім партійно-державним керівництвом. Були там генсек Брежнєв разом зі «звичайними» секретарями ЦК, голова Верховної Ради Підгорний, очільник уряду Косигін, партійний керівник УРСР Шелест… З летовища автомобільний кортеж доставив їх в Чоп. Тут на них чекали спеціально приготовані два поїзди, скеровані в протилежні напрямки: московський – у якому за кожним членом політбюро був закріплений один вагон, – головою до Чехословаччини, другий – київський, головою до Києва. Члени делегацій у цих поїздах жили упродовж усього періоду переговорів. Вранці делегація їхала в Чієрну-над-Тісоу, а в обід поверталась додому. Пообідавши – знову відправлялася в Чієрну-над-Тісоу. Ввечері усі знову поверталися у Чоп.

Перемовини тривали упродовж трьох днів – від 29 липня і до 1 серпня. Проходили вони складно і в напруженій моральній обстановці. Чехословацька делегація поводила себе впевнено, принципово та аргументовано відстоювала свої позиції, а радянські керівники до цього не були готові. Тому жодна зі сторін бажаної мети не досягла. 

По закінченні безрезультатних перемовин московська делегація відлетіла з Мукачева до Москви. Сьогодні можна з впевненістю твердити, що остаточним наслідком зустрічі у Чієрна-над-Тісоу, і, скоріш за все, ухваленим у вагонах потягів у Чопі, стала військова інтервенція «братніх» країн проти Чехословаччини.

… У ніч на 21 серпня 1968 року розпочалася операція «Дунай», у результаті якої на територію Чехословаччини з боку СРСР, Польщі, НДР та Угорщини ввійшло 300-тисячне військове угрупування країн Варшавського договору. Вторгнення розпочалося о 2-ій годині ночі з підступної й фальшивої інформації, коли радянський цивільний літак запросив термінову аварійну посадку на аеродромі «Рузіне» біля Праги. Отримавши від диспетчера «добро» лайнер приземлився. Але з нього вийшли не перелякані мирні пасажири, а … бійці 7-ї повітряно-десантної дивізії радянсько армії. Вони блокували основні об’єкти аеродрому, на який почали приземлятися радянські військово-транспортні літаки Ан-12 з десантом і бойовою технікою. Протягом 21 серпня 24 дивізії країн Варшавського договору зайняли основні об’єкти на території Чехословаччини. Введення військ здійснювалося у 18 місцях з території тодішніх НДР, Польщі, СРСР  та Угорщини. Тієї ж ночі були взяті під контроль будівлі ЦК КПЧ, Чехословацького радіо і телебачення.

Вулиці чеських і словацьких міст заполонила радянська бронетехніка, мали місце криваві сутички між демонстрантами та інтервентами. Військова присутність унеможливила подальші реформи, а соціалізм у ЧССР так і не набув рис «людського обличчя».

Радянські військовики відразу ізолювали й керівну верхівку компартії Чехословаччини, а першого секретаря ЦК КПЧ Дубчека, главу уряду Черніка, спікера парламенту Смрковського та ще трьох впливових партійних чиновників – Крігера, Шимона і Шпачека – доправили літаками на військовий аеродром у Мукачеві, а звідти – на бронетранспортерах до заміської резиденції Закарпатського обкому поблизу села Кам’яниця під Ужгородом, котру в народі називали «Хрущовська дача».

З плином десятиліть безпосередніх учасників тих подій залишилося не багато. Як виправдовували свої дії в мемуарах безпосередні учасники – тодішні партійні лідери України і Закарпаття Петро Шелест та Юрій Ільницький, а також як про це згадують колишні військовики, пропонуємо вашій увазі.

Юрій Ільницький: «Після наради 7 травня у Москві справа почала набувати швидких обертів. Мені зателефонував Шелест і попросив, аби я організував йому зустріч з Біляком (перший секретар ЦК компартії Словаччини – авт.). 22 травня 1968 року ця надзвичайно таємна зустріч відбулася у селі Кам’яниця поблизу Ужгорода. Вони цілу ніч вели переговори про те, щоб Чехословаччина виступила із зверненням по допомогу до Радянського Союзу. Пізніше Біляк «організував» такий документ…

Тим часом у Закарпатську область почали підтягувати війська. У червні у лісах навколо Ужгорода було дуже багато військових – як строковиків, так і мобілізованих резервістів. 20 серпня мені зателефонував Брєжнєв і сказав, щоб цього вечора, ще перед вступом радянських військ, хтось зустрів на кордоні дружину і сина Біляка. На кордоні моя дружина зустріла їх, обняла, вручила квіти, посадила в автомобіль і привезла на нашу квартиру о пів на одинадцяту вечора. Як тільки ми приїхали з кордону, до нас знову зателефонував Брєжнєв і запитав, де дружина Біляка, та попросив дати їй трубку. А за годину через кордон рушили наші війська. 

22 серпня зателефонували мені з Москви, що в Закарпатську область привезуть шість членів президії ЦК КПЧ: Дубчека, Черніка, Смрковського, Крігера, Шимона, Шпачека. Просили добре їх влаштувати і забезпечити належний високий рівень перебування. Я уважно вислухав розпорядження, але чинив так, як вважав за потрібне. Вирішив поселити їх у двох будинках у Кам’яниці.

…Було за північ. Я вже збирався на відпочинок, як мені зателефонував по ВЧ Брєжнєв, запитав, як почуваються наші гості і велів забезпечити прибуття Дубчека в Ужгород у мій службовий кабінет. Я негайно передав наказ генсека начальнику управління КДБ у Закарпатській області Жабченку, попередивши, щоб Дубчек був у темних окулярах (бо його можуть впізнати). Коли Дубчек зайшов у кабінет і побачив мене, то мовив: «Тепер знаю, де я. Бо мене везли бронетранспортером і я думав, що це Польща»… 

Ми розмовляли з Дубчеком у робочому кабінеті на п’ятому поверсі. На вулиці стояла серпнева спека і вікно було відчинене (кондиціонерів в Ужгороді тоді ще не було – авт.). Він підійшов до вікна і став розглядати площу. Я згадав, що 1948 року син президента першої Чехословацької республіки Томаша Масарика – Ян Масарик, міністр зовнішніх справ тодішньої Чехословаччини, викинувся з вікна. Подейкували, що це зробив не він сам, а йому «допомогли». На всякий випадок я підійшов до Дубчека і, не припиняючи розмови, ніби між іншим, зачинив вікно і став побіля нього. Потім по «внутрішньому» телефону я замовив обід на двох, який принесли нам у кімнату відпочинку. Я взяв ложку їсти борщ, а Дубчек до обіду не береться. Мені стало зрозуміло чому: мабуть боїться, що їжа отруєна. Тоді я переклав тарілки і першим почав обідати. Після цього й Дубчек став неохоче їсти…

Невдовзі зателефонував Брєжнєв, розпитав, як справи, і повідомив, що з моїм гостем розмовлятиме Підгорний (голова Президії Верховної Ради СРСР – авт.). Так і було. Після розмови з Підгорним Дубчек сказав: «За мною прилетить літак до Мукачева. Я ним маю полетіти на Москву». Пізніше Підгорний телефонував і мені й дав доручення забезпечити поетапну відправку до Москви й інших членів президії ЦК КПЧ. Сталося це 23 серпня».

Петро Шелест: «Наші війська в Чехословаччині, а порядки там – правих, антисоціалістичних, антирадянських елементів. ЦК, уряд, Національні збори виступають проти нас, наших дій, вимагають негайного виведення військ. Нарешті Брєжнєв дав вказівку розвідці і військовим приховано вивезти з Чехословаччини, проти їхньої волі та бажання Дубчека, Черніка, Смрковського, Крігеля, Шимона, Шпачека. Голова КДБ України Нікітченко отримав вказівку підготувати на 6-8 чоловік ізольовані місця (але не у в’язниці), забезпечити відповідну охорону і безпеку, гарне харчування. Усі 6 чоловік у бронетранспортерах були таємно вивезені в Ужгород та розміщені у заміських особняках у Карпатах.

Ускладнення наростало. Гаєк (міністр закордонних справ ЧССР – авт.) у Раді Безпеки ООН виступив з різкою антирадянською промовою. Таким чином чехословацьке питання вже офіційно переросло у міжнародне. Та й не могло бути інакше – з країни таємно вивезено до нас усе керівництво: перший секретар ЦК КПЧ Дубчек, голова уряду Чернік, голова Національних зборів Смрковський, і три особи з вищого керівництва КПЧ. По суті, вести мову можна було тільки з Людвігом Свободою – Президентом Чехословацької республіки. Тільки через нього можна якоюсь мірою розрядити просто катастрофічну обстановку. Розмова з ним відбулася. Вона була не легкою, майже принизливою для нашої сторони.

23 серпня о 22.00 з Ужгорода в Москву були доставлені всі політичні заручники. Дубчека і Черніка зустрічали на звичайному «службовому» рівні. Свободу зустрічали в Москві з пошаною. 25-27 серпня у Москві проходили «переговори» з чехословаками. Якщо взагалі ту зустріч можна назвати «переговорами», оскільки основне керівництво КПЧ та уряду було таємно вивезено з країни з використанням сили… 

На четвертий день переговорів підписали спільний протокол, який мав служити для нормалізації взаємовідносин між ЧССР і СРСР. Його підписали усі учасники наради, окрім Крігеля. Ми мали намір сформувати новий уряд Чехословаччини, який би затвердив президент Свобода. Але «передбачувані керівники» злякалися, побоялися відповідальності, Індра (протеже Брєжнєва на посаду глави уряду ЧССР – авт.) – «захворів». Виникло питання – як бути? А іншого виходу, як повертати додому «політичних» заручників у їхній попередній якості, і не було. Свобода, Біляк, Ленарт, Кольдер таким поворотом подій були стурбовані. Дубчек, Чернік, Смрковський, Крігель, яких силою вивезли зі своєї країни і кілька днів тримали в ізоляції, не могли так просто пережити і змиритися, пробачити нам. Чисто по-людськи, з гордості такі вчинки «друзів» не забуваються».

Юрій Орбан, пенсіонер, житель села Страбичово Мукачівського району: «Свою строкову військову службу я проходив у взірцевій бронетанковій частині в Житомирській області. У 1966 році, у званні молодшого лейтенанта, демобілізувався з армії і став працювати машиністом електровоза у депо міста Чоп. 18 чи 19 серпня 1968 року до мене в гуртожиток прийшов наряд з військкомату з наказом негайно прибути у військову частину у Ужгород. Буквально через два дні рівно опівночі нас підняли по тривозі і увесь мотопіхотний полк рушив у напрямку кордону.

Марш-кидок довжиною понад 800 км до чеського міста Табор, що за 100 км від Праги, тривав три дні. По ходу слідування місцеве населення часто кидало у нас те, що потрапляло під руки, викрикували різні образи. Ми з розумінням ставилися до цього, бо хто буде радіти, коли до нього їде «гість» на танку? Був випадок, коли молодий чех ліг під танк. Ми різко зупинилися і побачили, що метрів за 30 його друг фотографує цю сцену. Оцінивши ситуацію, мій механік вирішив налякати хлопця: натиснув на газ, двигун заревів на всю потужність, але рушив з місця плавно. За долю секунди хлопець зірвався на ноги і втік тротуаром та причаївся у ніші стіни…

Коли ми під’їхали до словацького міста Зволен, у зовнішньому баку закінчилося пальне – механік не встиг вчасно переключити подачу з внутрішнього баку і двигун заглох. Я виліз з башти, щоб прокачати повітря у насосі подачі палива. Коли чую, мене хтось тягне за комбінезон вниз. Тієї ж миті мій командир, який бачив, що хтось із місцевих намагається стягнути мене з танка, по рації прокричав: «Стріляй, бо в’бє тебе»! Я вихопив з нагрудної кишені пістолет і цього було достатньо, аби мій нападник втік подалі.

Біля Зволена нас обстріляли з кулемета. Це була друга доба маршу. Сидіти у башті набридло і я вмостився на броні. Через гуркіт двигуна я не чув пострілів, а лише побачив, як кулі, десь за 20 см від моєї ноги, розтрощили металеву коробку, котра прикривала провід. Потім на розвилці за містом по одному з танків вистрелили з гранатомета. Цей епізод бачив танковий підрозділ болгарської армії і вистрелив з гармати по тій будівлі… 

Танки на швидкості не завжди вписувалися у вузькі вулички міст, а об’їзних шляхів тоді ще не було. Я сам бачив, як в одному з таких тісних місць кут будинку зачепив один танк, потім другий, третій…, а десятий уже прямував по розвалинах розтрощеного будинку.

На одному з привалів командир наказав мені принести відро води. Неподалік була якась установа з наглухо зачиненими воротами. Я попросив тамтешнього сторожа набрати води, але він відмовив. Коли я повернувся з порожнім відром, командир вилаяв мене і сказав без води не повертатися. Тож вдруге я поїхав за водою… на танку. Побачивши дуло танкової гармати припертим до воріт сторож, незважаючи на немолодий вік, кулею кинувся відчиняти та набирати мені воду…

У Таборі, куди ми прибули, стояла чеська артилерійська частина. Коли вони довідалися про вторгнення – викотили гармати і встановили їх по периметру частини. Ми оточили їх кільцем, потім інша частина стала у подвійне кільце. Але, Богу дякувати, жодного пострілу не пролунало. 

Моя особиста «інтервенція» у Чехословаччині тривала три місяці. Потім мене і ще багатьох резервістів відпустили додому. Згадуючи ті події, завжди був вдячний долі, що мені не довелося ні в кого стріляти, і ніхто не вистрелив у мене…»

Василь Ільницький