Війна українців з московськими загарбниками за власну державність і незалежність заново роз’ятрила багатолітню болючу рану, спричинену колаборціанізмом частини громадян України з її одвічним ворогом. Тепер імена зрадників, особливо наділених державною владою, знову на слуху, але вимовляються уже не пошепки і не натяками, а в повний голос, а суди хоча й равликовими темпами, але таки виносять вироки прислужникам ворогів за їхні антидержавні діяння.
Безперечним лідером новітнього паноптикуму vip-зрадників України є Віктор Медведчук, котрий упродовж майже трьох десятиліть займав високі державні посади у владних структурах (народний депутат України II-IV та IX скликань, заступник та перший заступник голови Верховної Ради України, голова Адміністрації Президента України Леоніда Кучми), володів численними впливовими медіа та величезними фінансовими ресурсами і, водночас, був кумом фюрера московитів. Ці факти його зрадницького життєпису відомі абсолютній більшості українців, котрі цікавляться такими питаннями. А от яким був старт Віктора Медведчука у велику політику і хто допомагав проникненню зраднику України потрапити у в органи державної влади – сьогодні вже мало хто пригадує. Тому освіжимо пам’ять.
КОРОТКО:
- Батько Віктора Медведчука був засуджений за співпрацю з окупаційним нацистським режимом у роки Другої світової війни
- Адвоката поету-дисиденту Василю Стусові добирали ретельно – з молодих, але перевірених тоталітарною системою
- Прагнення прислужитися впливовому і багатому столичному правнику-бізнесмену наввипередки демонстрували як команда обласної влади Закарпаття на чолі з Сергієм Устичем, так і його непримиримі опоненти – Віктор Бедь та мер Ужгорода С. Ратушняк
Яблуко від яблуні недалеко падає…
Народився Віктор Медведчук дуже далеко від українських теренів – у селі Почет Абанського району Красноярського краю Росії. Саме там батько майбутнього держзрадника відбував примусове поселення по завершенні свого тюремного терміну за співпрацю з окупаційним нацистським режимом у роки Другої світової війни. У квітні 1942 – листопаді 1943 років Медведчук-старший працював у відділі використання робочої сили Arbeitsamt у містечку Корнин Житомирської області. Основним завданням цієї «установи» було виконання завдань по примусовому вивезенню на роботи до Німеччині працездатної молоді з Корнина та навколишніх сіл, чим той і займався.
У середині 60-х років минулого століття родина повернулася з Сибіру у рідне містечко. По закінченні у 1971 році середньої школи Віктор Медведчук спробував вступити до Вищої школи міліції. Однак, його не допустили до складання іспитів, а в «першому» відділі міліцейської школи пояснили чому саме. Але уже через рік, 12 вересня 1972 р., окремим (!) наказом ректора Київського державного університету ім. Шевченка його «понад план» зарахували студентом юридичного факультету. Хто мав можливість «натиснути» на ректора, аби той зарахував «понадпланового» студента – не важко здогадатися.
Під час навчання на другому курсі юрфаку Віктор Медведчук став командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини Ленінського райкому комсомолу міста Київ. Восьмого листопада 1973 року під час чергування він, разом з іще двома членами оперативного загону, побив неповнолітнього Андрія Кричака, за що в 1974 році був засуджений на два роки в’язниці. Однак, після тривалих юридичних «маневрів», вирок скасували, а справу перекваліфікували з нанесення тілесних ушкоджень у перевищення службових повноважень і Віктор Медведчук повернувся з тюремної камери у студентську аудиторію.
Як «закладалась консерва»
Ці та решта утаємничених перипетій особистого життєпису Віктора Медведчука, у тому числі і його адвокатську «місію» у справі дисидента Василя Стуса, дуже детально висвітлив народний депутат України І-ІІІ скликань Дмитро Чобіт у книзі «Нарцис або штрихи до портрету Віктора Медведчука».
Після виходу цієї книги Віктор Медведчук подав позов до Печерського районного суду про визнання 99 фактів, опублікованих у книзі такими, що не відповідають дійсності, ганьблять честь, гідність та ділову репутацію. Печерський райсудсуд Києва зобов’язав видавців спростувати частину інформації та виплатити грошову компенсацію. Однак ДмитроЧобіт оскаржив вирок у Верховному Суді України, який 4 липня 2007 ухвалив остаточне рішення відхилити усі вимоги Віктора Медведчука щодо визнання епізодів книги недостовірними. Тож правдивість викладених у книзі фактів не підлягає жодному сумніву і кожен, хто нині має поглиблений інтерес до витоків медведчукового зрадництва, може знайти у ній відповіді на свої питання.
По закінченні юрфаку КДУ ім. Шевченка Віктор Медведчук вибудував власну адвокатську кар’єру. Особливо успішно вона стала розвивалася після судилища над поетом-дисидентом Василем Стусом, на якому Віктор Медведчук виконував довірену йому державою роль адвоката. «Захисників» для таких підсудних підбирали особливо ретельно – з молодих, але добре перевірених. Звісно, від адвоката там мало що залежало – термін ув’язнення поету був визначений ще до процесу і в інших кабінетах.
Після успішного виконання довіреної йому місії у судовому фарсі над Стусом та досягнувши впливових висот у юриспруденції (у 1989 році очолив юридичну консультацію Шевченківського району Києва; у 1990 році став президентом Спілки адвокатів України; у 1992 році отримав звання «Заслужений юрист України» а невдовзі – орден «За заслуги» ІІ ступеню), Медведчук взявся реалізовувати себе у якості політичного діяча, аби мати вплив на державотворчі процеси.
Гра вартувала свічок, а мандат – витрачених коштів
Участь у виборах до Верховної Ради України 1994 року стала його першою спробою ввійти у велику політику на всеукраїнському рівні, але здобути омріяну перемогу в мажоритарному окрузі №1 міста Києва йому не вдалося. Після прикрої поразки він зрозумів: щоб переможно стартувати на загальнонаціональному рівні – спочатку слід здобути «плацдарм» десь на периферії. Саме на цю пору припав його прискіпливий інтерес до Закарпаття. Тим паче, що тут якраз створювалися сприятливі передумови.
П’ята сесія Верховної Ради України 28 червня 1996 року ухвалила нову редакцію Конституції держави. Згідно задекларованих нею вимог голова Закарпатської обласної державної адміністрації Сергій Устич не міг більше поєднувати свою посаду з мандатом народного депутата України і склав депутатські повноваження. Восени того ж року у звільненому Устичем Іршавському виборчому окрузі відбулися повторні вибори, фаворитами яких стали багатолітній опонент голови ОДА і лідер обласної організації ХДПУ, нардеп першого скликання Віктор Бедь та уродженка району, київська чиновниця Ганна Матіко-Бубнова. Однак ніхто з них необхідних на той час 50% плюс один голосів від загального числа виборців не набрав, то довибори перенесли на квітень 1997 року.
Час – невблаганний. З плином майже тридцяти років досить складно з’ясувати з чого саме почався прихід Медведчука на Закарпаття у якості здобувача мандата народного депутата, бо сам він перебуває в Росії під захистом свого кума Путіна, а Устич завчасно відійшов у засвіти. Наразі з впевненістю можна констатувати лише одне – тогочасний місцевий політикум Закарпаття всіляко сприяв київському кандидату стати народним депутатом.
Медведчука в області зустріли прихильно. Своє прагнення прислужитися впливовому і багатому столичному правнику-бізнесмену, навипередки демонстрували усі: як команда обласної влади на чолі з Устичем, так і його непримиримі опоненти – Віктор Бедь та мер Ужгорода Сергій Ратушняк. Адвокатську місію Медведчука у судовому фарсі над Стусом Бедь назвав «громадянським подвигом», а Ратушняк звернувся через свою газету РІО до виборців Іршавського району з такими закликом: «Розуміючи всю відповідальність події, закликаю вас прийти на виборчі дільниці та скористатися можливістю і своїм голосом зміцнити нашу надію на краще майбутнє. Один з ваших кандидатів – Віктор Медведчук. Саме таких людей не вистачає у нашому парламенті. Голосуйте за нього! Знаючи цю людину особисто, готовий разом з ним взяти на себе відповідальність за виконання ваших наказів».
Слід визнати, що кандидат у нардепи грамотно вибудував свою виборчу кампанію та не шкодував на неї коштів, бо гра вартувала свічок! Окрім повної мобілізації адмінресурсу області він налагодив особисті контакти з місцевими впливовими і авторитетними людьми – головами громад, керівниками підприємств і організацій, успішними підприємцями, медиками, педагогами і, звісно, священниками усіх єпархій, та не економив кошти, аби здобути, а фактично купити їхню прихильність. За час виборчої кампанії Медведчук відвідав кожен (!) населений пункт свого округу невідкладно вирішуючи ті проблеми, котрі перед ним ставили виборці: від купівлі баяну для клубу у віддаленому селі, до трактора John Deere для великого сільськогосподарського підприємства. Та найбільшу прихильність виборців він здобув сприяючи газифікації конкретних населених пунктів.
Впливовий у ті часи обласний тижневик «ФЕСТ» у номері від 3 квітня 1997 року присвятив тим виборам цікаву і досить в’їдливу статтю під заголовком «Як один київський адвокат опозицію з владою помирив». Для кращого розуміння ситуації дозволю собі процитувати її: «Якщо постать Матіко-Бубнової на попередніх іршавських виборах викликала розкол у закарпатському політикумі, то адвокат, котрий точно повторив її маршрут, навпаки, користується підтримкою обох таборів. Чому б то? Чи тому, що він є членом координаційного комітету з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові, чи тому, що є радником Президента з питань податкової політики? […] Перемога Медведчука має більше значення для нього особисто, ніж для виборців. Розраховують на щось і численні добродії як з владних коридорів, так і з опозиції. А взагалі балотується людина Президента й усі кидаються встеляти їй шлях трояндами. Якщо для губернатора така позиція зрозуміла, то чому так метушаться опозиціонери і підкреслюють, що пан Медведчук пройде лише за їхнього сприяння?»…
Медведчук виграв вибори з неймовірною перевагою – за нього проголосувало 66905 виборців із 71057, що взяли участь у виборах, або 94.2%. Та перша особиста перемога майбутньої путінської «консерви» на парламентських довиборах в Іршавському виборчому окрузі Закарпатської області стала першим його здобутим «плацдармом» в українському політикумі та відкрила шлях до подолання партією СДПУ(О) 4% «порогу» на наступних парламентських виборах у 1998 році, а самому Медведчуку забезпечило обрання на посади заступника, а згодом і першого заступника голови Верховної Ради України. Але це вже тема наступної публікації.
Василь Ільницький
