РС-28 «Сармат»: сьоме пришестя «Сатани» та ядерний фанатизм Кремля

12 травня 2026 року Росія оголосила про успішний запуск важкої міжконтинентальної ракети РС-28 «Сармат», після чого Владімір Путін знову пообіцяв поставити перший полк цих ракет на бойове чергування до кінця року.

Ця заява важлива не лише як черговий епізод російської ракетної програми. «Сармат» залишається водночас технічно проблемним проектом, інструментом стратегічної пропаганди і частиною небезпечнішого зсуву: Кремль дедалі частіше говорить про ядерну зброю не тільки як про засіб стримування, а й як про ресурс примусу, ескалації та політичного тиску на США.

Коротко

• 12 травня 2026 року Росія оголосила про друге повноцінне успішне льотне випробування РС-28 «Сармат» після першого успішного запуску 20 квітня 2022 року.
• Владімір Путін заявив, що перший ракетний полк із «Сарматами» має бути поставлений на бойове чергування в Ужурському з’єднанні Красноярського краю до кінця 2026 року.
• Від 2018 року російська влада неодноразово обіцяла швидке прийняття «Сармата» на озброєння, однак терміни регулярно переносилися через технічні проблеми та аварії.
• «Сармат» призначений насамперед для стратегічного тиску на США, а не для війни проти України.
• Головний ризик полягає не в одному успішному випробуванні, а в напрямі російського мислення: Москва дедалі частіше подає ядерні системи як інструмент контрольованої ескалації.

Після запуску 12 травня 2026 року російська офіційна риторика швидко повернулася до знайомої схеми: успішне випробування — підтвердження технологічної переваги — обіцянка швидкого розгортання — нагадування США про російську здатність долати протиракетну оборону.

Командувач Ракетних військ стратегічного призначення Сєрґєй Каракаєв доповів Владіміру Путіну, що запуск було проведено об 11:15 за московським часом і що завдання запуску виконано. У його повідомленні одразу поєдналися технічна характеристика, політичний сигнал і обіцянка розгортання:

«Товаришу Верховний Головнокомандувачу! Сьогодні об 11 годині 15 хвилин Ракетними військами стратегічного призначення проведено запуск новітньої важкої рідинної міжконтинентальної балістичної ракети «Сармат». Запуск успішний, завдання запуску виконано. <…> Ракетний комплекс стратегічного призначення стаціонарного шахтного базування з міжконтинентальною балістичною ракетою «Сармат» створюється на заміну комплексу радянського виробництва «Воєвода». За своїми бойовими можливостями «Сармат» перевершує свого попередника — насамперед за дальністю польоту, закидуваною масою, готовністю до запуску, застосованим комплексом засобів протидії, що дає змогу гарантовано долати наявні та перспективні системи протиракетної оборони. <…> Позитивні результати запуску ракетного комплексу «Сармат» дадуть нам змогу до кінця поточного року поставити на бойове чергування перший ракетний полк, озброєний цим ракетним комплексом, в Ужурському з’єднанні Красноярського краю».

Для Кремля це не лише військовий звіт. Це спроба закрити політичну прогалину, створену багаторічними затримками програми, невдалими випробуваннями та аваріями. Заява про бойове чергування до кінця 2026 року звучить переконливо лише тоді, якщо забути, що аналогічні обіцянки лунали вже кілька років поспіль.

Путін, коментуючи запуск, повторив основні тези, які супроводжують «Сармат» від моменту публічної презентації у 2018 році. Він назвав комплекс найпотужнішим у світі, наголосив на його здатності летіти не лише балістичною, а й суборбітальною траєкторією, заявив про дальність застосування понад 35 тисяч кілометрів і про можливість подолання всіх наявних та перспективних систем ПРО.

«Ми розпочали роботу над ним у 2011 році, у 2018 році ці роботи та переваги нових перспективних ракетних систем, зокрема й «Сармата», були публічно анонсовані. Нагадаю, про що тоді йшлося і в чому полягає перевага нашої новітньої системи. По-перше, це найпотужніший ракетний комплекс у світі, який не поступається за потужністю ракетному комплексу «Воєвода», що стоїть у нас на озброєнні, як щойно було сказано, ще радянського виробництва. Сумарна потужність доставленого боєзаряду більш ніж у 4 рази перевищує потужність будь-якого наявного найпотужнішого західного аналога. По-друге, і це головне, ракета може рухатися не лише балістичною, а й суборбітальною траєкторією, що, по-третє, дає змогу забезпечити дальність застосування понад 35 тисяч кілометрів із одночасно вдвічі поліпшеними характеристиками точності та, нарешті, з можливістю подолання всіх наявних і перспективних систем протиракетної оборони. Наприкінці поточного року «Сармат» дійсно буде поставлений на бойове чергування».

Слово «дійсно» в цьому реченні не випадкове. Воно звучить як відповідь на попередні терміни, яких не було дотримано.

РС-28 «Сармат» — російська важка триступенева міжконтинентальна балістична ракета на рідкому паливі шахтного базування. Її розробив Державний ракетний центр імені Макєєва. Систему створювали як заміну радянським ракетам Р-36М і Р-36М2 «Воєвода», відомим на Заході під позначенням SS-18 Satan.

За відкритими даними, ракета має довжину близько 35 метрів, стартову масу понад 200 тонн і здатна нести важке бойове навантаження. У публічних описах вказується можливість розміщення до 10 важких роздільних бойових блоків індивідуального наведення або до 15 легших. Також заявляється здатність застосовувати гіперзвукові планерні блоки класу «Авангард».

Звичайна балістична дальність «Сармата» оцінюється приблизно у 18 тисяч кілометрів. Щодо використання частково орбітальної або суборбітальної траєкторії російська сторона говорить про дальність понад 35 тисяч кілометрів. Саме цей елемент Кремль особливо активно використовує в політичній риториці: ракета, за твердженням Москви, може атакувати не лише через традиційні північні маршрути, а й обходити рубежі протиракетної оборони, зокрема за сценарієм заходу через Південний полюс.

У військовому сенсі «Сармат» — не революція з нуля, а продовження радянської школи важких шахтних МБР. Його значення в іншому: Росія намагається зберегти й модернізувати компонент стратегічних сил, успадкований від СРСР, надавши йому нову політичну упаковку — «зброї, що не має аналогів».

Публічна історія «Сармата» розпочалася в березні 2018 року, коли Путін представив його у посланні до Федеральних зборів разом з іншими перспективними системами. Тоді особливу увагу привернула не лише сама ракета, а й анімація удару по території США. Вказівка на Флориду виглядала не як нейтральна демонстрація траєкторії, а як політичний сигнал Вашингтону.

Відтоді Кремль раз по раз оголошував, що ракета близька до прийняття на озброєння. Спочатку очікувалося, що система буде готова приблизно у 2020 році. Потім називали 2021-й, 2022-й, 2023-й. У лютому 2023 року Путін обіцяв, що перші пускові установки «Сармата» стануть на бойове чергування протягом року. Влітку 2023-го він повторював, що система перебуває на фінальній стадії впровадження.

1 вересня 2023 року глава «Роскосмосу» Юрій Борісов заявив, що «Сармат» уже поставлений на бойове чергування. Однак подальші заяви російських чиновників і самого Путіна показали, що реальна ситуація була іншою. У жовтні 2023 року на Валдайському форумі Путін говорив, що роботи «фактично завершені» і залишаються лише адміністративно-бюрократичні процедури. У лютому 2024 року він уже стверджував, що перші серійні ракети поставлені у війська.

Потім тон змінився. Після аварій і провалів Путін у жовтні 2025 року фактично визнав, що «Сармат» ще не перебуває на бойовому чергуванні, але пообіцяв, що це станеться незабаром. Травнева заява 2026 року стала продовженням тієї ж лінії: нове успішне випробування знову перетворено на обіцянку швидкого розгортання.

Ця повторюваність має значення. Вона показує, що «Сармат» використовується не лише як програма озброєння, а й як політичний календар. Кожен успішний етап дає Кремлю змогу знову пред’являти світові одну й ту саму тезу: Росія нібито вже отримала інструмент гарантованого подолання американської ПРО.

Технічна біографія «Сармата» набагато менш гладка, ніж офіційна риторика. У 2017–2018 роках відбулися кидкові випробування викидання ракети з шахтної пускової установки. Перший тест у грудні 2017 року виявив проблеми з пусковим обладнанням. Наступні випробування в березні та травні 2018 року були визнані успішними.

Перший повноцінний успішний льотний запуск відбувся 20 квітня 2022 року з космодрому Плесецьк. Ракета, згідно з російськими повідомленнями, уразила ціль на полігоні Кура на Камчатці. Після цього Путін знову використав формулу про систему, «що не має аналогів».

Але потім програма увійшла в період провалів. У лютому 2023 року випробування, проведене на тлі візиту Джо Байдена до Києва, за даними американських джерел, завершилося невдачею невдовзі після старту. У вересні 2024 року сталася найсерйозніша аварія: ракета вибухнула в шахті на Плесецьку під час підготовки до запуску або заправлення. Супутникові знімки показали великий кратер і руйнування інфраструктури пускової позиції. У листопаді 2025 року випробування на полігоні Ясний в Оренбурзькій області також завершилося катастрофою: ракета піднялася на кілька сотень метрів, втратила керування, почала диміти й упала.

Станом на травень 2026 року достовірна картина виглядає суворо: два повноцінні успішні льотні випробування — у 2022 і 2026 роках — на тлі щонайменше п’яти невдач, аварій або зірваних спроб. Для системи, яку політичне керівництво хоче поставити на бойове чергування, це не технічна дрібниця. Радянські ракети сімейства Р-36 проходили набагато ширші цикли випробувань до введення в експлуатацію.

Саме тут виникає головна суперечність. Військова логіка вимагала б обережності. Політична логіка Кремля вимагає демонстрації успіху.

«Сармат» не є зброєю українського театру війни. Це система стратегічного рівня, розрахована на ураження цілей на міжконтинентальній дальності. У політичному сенсі її головний адресат — Сполучені Штати.

Російська аргументація будується навколо виходу США з Договору про протиракетну оборону у 2002 році. Путін знову представив цей крок як вихідну точку російської програми нових стратегічних систем:

«Ми були змушені — хочу це підкреслити, змушені — замислитися над забезпеченням своєї стратегічної безпеки в умовах нової реальності та необхідності збереження стратегічного балансу сил, паритету. Саме тому — ще раз підкреслюю — у Росії було розпочато роботи зі створення перспективних комплексів, що не мають світових аналогів і забезпечують гарантоване подолання наявних та перспективних систем протиракетної оборони».

Ця формула зручна Кремлю. Вона дає змогу представити будь-яку російську ескалацію як вимушену реакцію. Логіка проста: США вийшли з договору про ПРО, Росія нібито лише відновлює баланс. Але в цій схемі зникає питання про те, як саме Москва використовує нові системи — як засіб стримування чи як інструмент політичного тиску.

Риторика навколо «Сармата» майже завжди будується на демонстрації здатності обійти американський захист. Суборбітальна траєкторія, удар через південний напрямок, важке бойове навантаження, комплекс засобів подолання ПРО — усе це подається не стільки як технічний набір, скільки як повідомлення Вашингтону: Росія претендує на можливість гарантованого удару незалежно від американських оборонних систем.

Над російською риторикою про «зброю, що не має аналогів», легко іронізувати. Особливо після аварій, перенесення термінів і декларацій, які спростовувалися подальшими подіями. Але зводити «Сармат» до пропагандистського спектаклю було б помилкою.

Так, Кремль використовує кожне успішне випробування як медійний привід. Так, заяви про швидке розгортання повторюються з 2018 року. Так, російська система стратегічної комунікації свідомо перетворює технічно незрілий проект на символ «невразливості». Але за цим стоїть реальна програма модернізації ядерних сил.

«Сармат» важливий навіть тоді, якщо його практична готовність нижча за офіційні заяви. Він слугує сполучним елементом між радянською спадщиною, нинішньою військовою промисловістю Росії та політичною доктриною Кремля. Його завдання — підтримувати образ Росії як держави, здатної примусити США до переговорів силою ядерної загрози.

Саме тому питання не в тому, чи вірити кожному слову Путіна. Питання в тому, як оцінювати режим, який знову і знову будує свою зовнішню політику навколо демонстрації готовності до ядерної ескалації.

Класичне ядерне стримування ґрунтується на простій логіці: удар по ядерній державі спричиняє неприйнятну шкоду у відповідь. Ця логіка не робить світ безпечним, але вона обмежує раціональне застосування ядерної зброї.

Російська риторика останніх років дедалі частіше відходить від цієї схеми. Нові системи — «Сармат», «Буревісник», «Посейдон», «Авангард», модернізовані «Ярси» — подаються не просто як гарантія удару у відповідь. Вони подаються як набір інструментів, за допомогою яких Росія може обходити оборону супротивника, змінювати правила ескалації, створювати невизначеність і нав’язувати Заходу політичні рішення.

Особливо тривожно, що в таких заявах ядерна зброя поступово перестає бути останнім засобом. Вона стає частиною мови примусу. Росія не просто нагадує про свій арсенал. Вона постійно повертає тему ядерної переваги в публічну політику, пов’язує її з поточними конфліктами, з відносинами зі США, з питанням підтримки України.

Це не означає, що Кремль уже ухвалив рішення про застосування ядерної зброї. Такий висновок був би недоведеним. Але напрям мислення помітний: Москва намагається переконати супротивника, що готова йти далі, ніж він очікує, і що її нові системи нібито дають їй простір для контрольованої ескалації.

Саме тут «Сармат» стає небезпечнішим, ніж просто проблемна ракета. Він вписаний у політичну культуру, де ризик ядерної кризи використовується як інструмент зовнішньої політики.

Окремої уваги вимагає заявлена здатність «Сармата» рухатися частково орбітальною або суборбітальною траєкторією. У публічній дискусії це часто пов’язують із Договором про космос 1967 року, який забороняє розміщення на орбіті об’єктів із ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення.

Тут потрібна точність. Проходження бойового блока через космічний простір саме по собі не означає формального розміщення ядерної зброї на орбіті. Історична інтерпретація аналогічних радянських систем частково-орбітального бомбардування — у західній літературі така система відома під англійським скороченням FOBS, Fractional Orbital Bombardment System, — виходила з того, що порушення договору виникає за розміщення зброї на стабільній орбіті, а не за частково орбітального прольоту з подальшим сходженням із траєкторії.

Тому стверджувати, що «Сармат» автоматично порушує Договір про космос, не можна. Політично його можливості підривають передбачуваність стратегічного балансу, але юридична оцінка вимагає розрізняти формальне порушення і стратегічний ефект.

З режимами контролю над озброєннями ситуація ще складніша. «Сармат» як міжконтинентальна балістична ракета підпадав би під логіку обліку стратегічних носіїв у рамках Нового START / СНО-III. Однак у 2023 році Росія призупинила участь у договорі, а після завершення терміну дії режиму обмежень простір контролю став ще більш розмитим. Це не робить саму ракету автоматично незаконною. Але це означає, що її розгортання відбувається в момент, коли колишня архітектура передбачуваності фактично зруйнована.

Західна реакція на російські заяви часто балансує між тривогою і скепсисом. Скепсис зрозумілий: російська програма «Сармата» супроводжується затримками, аваріями та очевидною пропагандистською експлуатацією. Але проблема починається там, де скепсис перетворюється на недооцінку.

Небезпека полягає не в тому, що один запуск 12 травня 2026 року радикально змінює стратегічний баланс. Сам собою він цього не робить. Небезпека в іншому: Росія продовжує вкладати політичний сенс у системи, призначені для тиску на США, і водночас просуває уявлення про можливість обійти, паралізувати або психологічно зламати західні механізми стримування.

«Сармат» може залишатися технічно нестабільним. Його введення на бойове чергування може знову бути відкладене. Але це не скасовує факту, що Кремль послідовно модернізує ядерний арсенал, використовує його як центральний елемент стратегічної комунікації та намагається представити США не як партнера з контролю над озброєннями, а як супротивника, якого потрібно примусити загрозою неприйнятної ескалації.

Окремий ризик пов’язаний із помилковою самооцінкою Москви. Російське керівництво вже демонструвало схильність переоцінювати власні можливості та недооцінювати супротивника. У ядерній сфері така помилка має незрівнянно вищу ціну.

РС-28 «Сармат» не можна розглядати лише як чергову російську ракету або як черговий епізод пропаганди про «зброю, що не має аналогів». Це програма із серйозними технічними проблемами, але з реальним стратегічним призначенням. Вона замінює радянську спадщину, підживлює кремлівський міф про перевагу, адресована насамперед США і вписується в ширшу російську лінію ядерного примусу.

Травнева заява Путіна після запуску 12 травня 2026 року не закриває питань щодо готовності «Сармата». Навпаки, вона показує, як Кремль використовує навіть обмежений технічний успіх для відновлення стратегічного тиску. Саме це робить програму небезпечною: не тому, що російська ракета вже довела бездоганну надійність, а тому, що російська влада дедалі наполегливіше говорить мовою, у якій ядерна ескалація виглядає керованим політичним інструментом.

Автор: Артур Жак

Офіційні російські та білоруські джерела цитуються виключно з інформаційною метою. Оприлюднені ними відомості можуть містити ознаки дезінформації або бути інструментом пропаганди.