Успішне ураження п’ятьма крилатими ракетами стратегічного мікроелектронного підприємства «Кремній ЕЛ» у Брянську та безперешкодний проліт розвідувального дрона над містом оголили критичну неспроможність російської протиповітряної оборони (ППО). Це не було поодиноким інцидентом, а стало елементом чітко вивіреної стратегії Збройних сил України (ЗСУ), спрямованої на «осліплення» російського агресора та остаточне порушення цілісності його протиракетного щита. Знищуючи радіолокаційні станції та виробничу базу, Україна вступає у новий етап війни, на якому панування в повітрі стає реальною метою, а не лише теоретичним постулатом.
Коротко:
- Систематична деградація російської радіолокаційної мережі стає оперативним пріоритетом України, що призводить до появи «дірок» у радіолокаційному полі Російської Федерації.
- Удар по заводу «Кремній ЕЛ» у Брянську паралізував виробництво ключових компонентів для радарів з активною фазованою антенною решіткою (АФАР), унеможлививши швидке поновлення втрат.
- Крим перестав бути безпечною базою, перетворившись на «пастку» для найсучасніших систем Кремля, зокрема С-400 і С-500, які знищуються майже відразу після розгортання.
- Київ прагне змінити логіку західної підтримки: перейти від оборонного «збивання стріл» до наступальної «ліквідації стрільців» за допомогою авіації нового покоління та ракет великої дальності.
Удар у серце російської мікроелектроніки: урок із Брянська
Кадри, що зафіксували атаку на завод «Кремній ЕЛ» у Брянську, свідчать про значно масштабніші наслідки, ніж просто фізичне руйнування інфраструктури. Ключовим аспектом операції стала присутність українського розвідувального БпЛА, який понад дві години кружляв над містом, не зустрівши жодної протидії з боку російської ППО. Той факт, що апарат встиг облетіти агломерацію та зняти об’єкт із північного напрямку, свідчить про повний провал систем виявлення. Російські моніторингові канали оголосили тривогу з величезним запізненням, що дає підстави припустити: ціль взагалі не була зафіксована радіолокаційними станціями.
Однак проблема Росії має структурний характер. «Кремній ЕЛ» — друге за величиною підприємство в російській мікроелектронній галузі. Як визнав генеральний директор заводу Олег Данцев: «Якщо сьогодні ми несподівано зникнемо, ціла низка виробів військового призначення перестане існувати». Саме там фахівці досягли прориву у виробництві восьми з десяти ключових інтегральних схем і діодів для радарів нового покоління. Без цих компонентів Росія втрачає здатність будувати та ремонтувати сучасні РЛС, що за нинішніх темпів втрат — 15 стаціонарних радарів і 39 зенітних ракетних комплексів лише за 2,5 місяці 2026 року — стає промисловою катастрофою.
Технологія АФАР і проблема «осліплення» російської армії
Сучасне поле бою вимагає технологій АФАР (активна фазована антенна решітка). Вони значно перевершують застарілі рішення типу ФАР, оскільки дозволяють одночасно супроводжувати сотні цілей і виявляти об’єкти з малою помітністю, як-от ударні дрони або крилаті ракети. Ці радари є «серцем» новітніх російських систем: С-350 «Вітязь», С-400 та мобільних станцій «Небо».
Втрата доступу до компонентної бази з Брянська означає, що Росія не зможе ефективно закривати прогалини у своєму радіолокаційному полі. Наслідки цього «осліплення» вже очевидні. Українська крилата ракета «Фламінго», попри габарити, співмірні з літаком, змогла подолати 300 кілометрів і уразити завод із виробництва балістичних ракет у Воткінську. Російські коментатори запитують: «Де наша ППО?», не розуміючи, що проблема полягає не у відсутності пускових установок, а в розрідженій мережі радарів, яка не забезпечує вчасного цілевказання для винищувачів-перехоплювачів.
Ігор Розкладай, заступник директора Центру демократії та верховенства права (cedem.org.ua), експерт із медійного права та аналітик цифрових процесів, зазначає:
«Росія прагне побудувати закриту цифрову екосистему, але відсутність контролю над інформаційними потоками та критичними технологіями робить їхній щит дірявим. Це елемент ширшої стратегії Кремля, яка перед обличчям української точності починає розсипатися».
Крим як полігон деградації: пастка для С-400 і С-500
Окупований Кримський півострів став ареною найінтенсивнішого знищення російського радіолокаційного обладнання. Дані OSINT-аналітиків, зокрема групи «КіберБорошно», підтверджують, що кожні кілька днів ЗСУ ліквідують там чергові комплекси. Крим відіграє роль проміжної ланки в обороні півдня Росії, прикриваючи Новоросійськ, залишки Чорноморського флоту та нафтові термінали. Проте концентрація сил у цьому районі стала їхнім слабким місцем — комплекси виводяться з ладу швидше, ніж Москва встигає постачати нові.
Навіть гордість російського ВПК, система С-500, не впоралася із завданням. Як повідомляв очільник ГУР Кирило Буданов, цей комплекс було розгорнуто в Криму на заміну знищеному С-400. Його найсучасніший радар 96Л6-1 «Єнісей», що став до ладу лише у 2022 році, був знищений українськими спецслужбами практично відразу після розміщення.
Російські військові блогери, зокрема пропагандист «Воєнний Осведомітель/Военный осведомитель», відкрито попереджають про параліч:
«У мене складається враження, що якщо не вигадати нічого для протидії масовим українським дронам, то протягом року система ППО в Криму або перестане працювати, або почне стягувати комплекси з інших регіонів, оголюючи їх. У результаті ми почнемо регулярно пропускати удари по території Криму та інших регіонів».
Цей процес уже триває. Росія змушена перекидати системи з глибини країни, що послаблює захист інших стратегічних об’єктів. Цю тему ми також аналізували в контексті ролі дезінформації в російській цифровій екосистемі та китайської моделі контролю над інтернетом.
Від «збивання ракет» до «ліквідації стрільця»
Попри успіхи у знищенні радарів, війна на суходолі досі має виснажливий характер. Російський пропагандист «Розвєдос/Рoзведос» описує це жорстко: «війна піхотинця з автоматом проти іншого піхотинця», де дрони виконують допоміжну роль, але не змінюють трагічної логіки втрат. Аби розірвати це замкнене коло, необхідна зміна логіки західної підтримки.
Україна наразі реалізує перший етап операції зі здобуття переваги в повітрі. Безпечні наступальні операції неможливі на застарілих Су-24, які змушені діяти на межі радіуса ураження російської ППО. Як зазначає анонімний європейський радник з питань безпеки:
«В ідеальному сценарії НАТО має передати F-35. Це єдині винищувачі, разом із Rafale, що мають сучасну авіоніку, яка дозволила б українським пілотам залітати вглиб території, захищеної російською ППО, і реально нищити інфраструктуру агресора».
Ми не плекаємо ілюзій щодо того, що європейські країни — на США зараз розраховувати годі й сподіватися — знайдуть достатньо політичної волі для суттєвого зміцнення ЗСУ шляхом передачі справді сучасних систем, передусім бойової авіації. Так само ми не розраховуємо, що навіть такі кроки дозволять українським F-16 колись літати над Москвою. Зараз ідеться про зовсім інше. Очевидно, що головним завданням офіційного Києва є примушення Кремля до реальних переговорів без попередніх ультиматумів, які по суті є вимогою капітуляції. Досягти цього можна лише шляхом повного стримування агресора, а для цього необхідний вагомий технологічний прорив.
Пропагандист «Розвєдос/Рoзведос» резюмує:
«Ми воюємо фактично за відсутності авіації противника. У нас немає авіації противника, і слава Богу, що її у нього немає. Нагадаю, що навіть у тих поодиноких випадках, коли противник піднімав авіацію і запускав Storm Shadow, далеко не всі ці запуски виявлялися неефективними.»
Світовий дефіцит зенітних систем, спричинений ситуацією на Близькому Сході, диктує умови: Україна має отримати інструменти для знищення «стрільців» — ракети великої дальності та сучасну авіацію, що нейтралізує загрозу російських керованих авіабомб (КАБ) безпосередньо в пунктах їхнього базування.
Військова суб’єктність: Україна в очах Глобального Півдня
Ефективність дій України проти передових російських технологій має також політичний і психологічний вимір. Україна перестає сприйматися як «уламок колишньої імперії» чи failed state, натомість стає незалежним суб’єктом і потужним військовим гравцем. Участь українських фахівців у захисті критичної інфраструктури в країнах Глобального Півдня — це сигнал, що Київ здатний захищати не лише себе, а й інших.
Парадоксально, але навіть ворожа риторика Віктора Орбана, який представляє Україну як «глобальну загрозу», є свідченням зростаючого респекту до її потенціалу. Метою Києва залишається примушення Кремля до реальних переговорів, що можливо лише за умови технологічного прориву на полі бою та повного стримування агресора.
