Маріуполь. Відбудова в окупації 

Навесні 2022 року проспект Перемоги в Маріуполі став одним із символів знищення міста. Тут, як і в багатьох інших районах, багатоповерхові будинки зазнали значних руйнувань. Частина з них перетворилася на руїни, частина була згодом знесена. Через понад чотири роки деяких будинків більше не існує навіть фізично, на їхньому місці залишилися порожні майданчики або території, підготовлені під нову забудову.

Росія тим часом демонструє Маріуполь як приклад успішного відновлення окупованих територій. Федеральні посадовці регулярно повідомляють про нові житлові квартали, відремонтовані будинки та введені в експлуатацію квадратні метри житла. У російських державних медіа Маріуполь постає як історія відродження міста після війни. Однак за цим офіційним наративом залишається низка питань, відповіді на які досі відсутні.

Це розслідування про те, як руйнування Маріуполя могло стати частиною нової політики та економіки окупації. Адже тут відбудова є не лише будівельним процесом, а й механізмом освоєння бюджетних коштів, трансформації міського простору та поступового стирання матеріальних слідів трагедії. І безумовно створення інформаційної картинки про прекрасне життя після “звільнення” прекрасного українського міста на азовському узбережжі.

Коротко:

• Маріуполь після російської облоги перебудовується в умовах окупації: частину зруйнованих кварталів демонтували, а відбудова концентрується на показових ділянках, які окупаційна влада використовує для просування наративу про «відродження» міста.
• Через окупацію міжнародні слідчі, правозахисники та судово-медичні експерти позбавлені повного доступу до місць масової загибелі цивільних, тому масштаб жертв і потенційні воєнні злочини в Маріуполі залишаються не повністю задокументованими.
• Документи, проаналізовані InformNapalm та групою «256 Кібер Штурмова», вказують на те, що відбудова Маріуполя є частиною багаторівневої системи освоєння бюджетних коштів, переробки будівельних завалів і політичного адміністрування окупованих територій.
• Розслідування свідчить, що розподіл нового житла в окупованому Маріуполі відбувається непрозоро, з ймовірним пріоритетом для осіб, пов’язаних із російськими військовими, політичними або пропагандистськими структурами.
• Російська пропаганда експортує образ «успішної відбудови» Маріуполя до європейського інформаційного простору через іноземні ресурси, альтернативні платформи та публічних коментаторів, замовчуючи тему облоги, жертв і відповідальності Росії.

Облога Маріуполя стала однією з найбільших гуманітарних катастроф у сучасній Європі. Значна частина міста зазнала руйнувань. Постраждали житлові квартали, лікарні, школи, адміністративні будівлі та інженерна інфраструктура.

Масштаби людських втрат досі залишаються предметом досліджень і розслідувань. Точна кількість загиблих цивільних не встановлена. На відміну від Бучі, Ізюма чи деокупованих районів Херсонщини, Маріуполь залишається під російською окупацією. Через це міжнародні слідчі, правозахисники та судово-медичні експерти не мають повного доступу до місць масової загибелі цивільних.

Після захоплення Маріуполя розпочався інший процес – масштабне розчищення міста. Важка техніка почала демонтаж пошкоджених будівель. Частину будинків вирішили ремонтувати, інші повністю знести. На місці деяких кварталів залишилися пустирі, а в інших районах розпочалося нове будівництво.

На супутникових знімках, доступних у відкритих джерелах, можна простежити, як окремі ділянки Маріуполя проходять кілька послідовних стадій: руйнування – розчищення території – зникнення будівель. Їх безліч, особливо це стосується мікрорайону Східний, кварталу вздовж проспекту Перемоги, житлової забудови біля комбінату «Азовсталь», вулиць Азовстальська, Гугеля, Київська та прилеглі квартали.

Після захоплення міста саме в Лівобережному районі окупаційна влада почала масово зносити багатоповерхівки. Human Rights Watch окремо зазначає, що цілі квартали Лівобережжя були демонтовані після окупації міста.

Правда є показові приклади відновлення. Саме центр Маріуполя став головною телевізійною декорацією окупаційної влади. Відбудова концентрується вздовж основних маршрутів: проспект Миру, Театральна площа, прилеглі адміністративні квартали, ділянки біля драмтеатру.

Сам по собі процес відновлення міста після бойових дій не є чимось винятковим. Проте Маріуполь має особливу обставину: значна частина наслідків облоги досі не отримала повного незалежного документування.

Українські кібер-активісти з групи «256 КіберШтурмова» отримали доступ до листувань російських державних структур і документів, які стосуються реалізації так званого «Спеціального інфраструктурного проекту» на тимчасово окупованих територіях України.

За результатами аналізу цих матеріалів міжнародною розвідувальною спільнотою InformNapalm стало відомо про існування розгалуженої системи компаній та підрядників, які залучені до реалізації проектів відбудови  на окупованих територіях. Документи дозволяють говорити про відбудову не як про окремі будівельні ініціативи, а як про багаторівневу систему розподілу бюджетних коштів.

Документи, отримані українськими розслідувачами та проаналізовані InformNapalm і групою «256 Кібер Штурмова», вказують на існування мережі державних структур, приватних компаній та наукових інституцій, які беруть участь у переробці завалів окупованого Маріуполя на будівельну сировину.

Серед ключових фігур у документах згадується Павєл Фрадков, нинішній заступник міністра оборони Російської Федерації та син колишнього директора Служби зовнішньої розвідки РФ Міхаіла Фрадкова. Розслідувачі характеризують його як одного з посадовців, пов’язаних із системою економічного адміністрування окупованих українських територій.

Технологічний компонент проекту, згідно з оприлюдненими матеріалами, пов’язаний із діяльністю Інституту матеріалознавства та ефективних технологій (ІМЕТ), тобто структури, яка просувала концепцію використання перероблених будівельних матеріалів і так званого «наноцементу» для проектів відбудови.

Один із прикладів, як за ширмою відбудови окупанти приховують свої злочини. До прикладу Марсель Бікбау, академік Російської академії природничих наук і багаторічний керівник ІМЕТ. У презентаціях та матеріалах, які аналізували українські дослідники, його технології прямо пов’язувалися з «реновацією міст зруйнованої України» та використанням перероблених будівельних залишків у виробництві нових бетонних сумішей.

Після смерті Бікбау інститут продовжив роботу під керівництвом Сєрґєя Козаченка, який у документах також фігурує під ім’ям Серджіо Вісконті. За даними розслідувачів, саме ця структура продовжує просувати технології виробництва будівельних матеріалів із використанням вторинної сировини.

У витоках листування також згадується ЛДПР, партія, яку сьогодні очолює Лєонід Слуцкій. Документи свідчать про політичну підтримку проектів, пов’язаних із «відбудовою» окупованих територій, включно з продуктами переробки будівельних завалів.

Сукупність документів описує систему, у якій російські державні інституції, афілійовані наукові організації та приватний бізнес діють не ізольовано, а як взаємопов’язані елементи єдиного механізму.

У цій системі:

• російські війська знищують міську інфраструктуру; 
• державні органи організовують розчищення територій; 
• афілійовані компанії отримують доступ до величезних обсягів будівельних відходів; 
• наукові структури пропонують технології їхньої переробки; 
• нові будівельні матеріали використовуються для демонстративної «відбудови» окупованого міста. 

Ключове питання полягає в тому, що весь цей процес відбувається за відсутності незалежного міжнародного контролю і без встановлення долі всіх цивільних, які могли залишитися під завалами.

Саме тому Маріуполь можна розглядати не лише як приклад післявоєнної реконструкції під окупацією, а як випадок, коли місце потенційних воєнних злочинів ризикує бути фізично трансформованим у новий економічний ресурс ще до завершення належного розслідування.

Російська пропаганда регулярно демонструє нові житлові квартали Маріуполя як доказ успішної відбудови міста, такі собі Потьомкінські поселення, про котрі свого часу писала Financial Times. Федеральні чиновники звітують про введені в експлуатацію квадратні метри житла, нові житлові комплекси та тисячі квартир, нібито переданих людям, які постраждали від війни.

Проте за красивими телевізійними сюжетами залишається питання, відповідь на яке окупаційна влада воліє не афішувати: хто саме отримує це житло?

Проблема полягає не лише в тому, що десятки тисяч маріупольців після російської облоги залишилися без власних домівок. Не менш важливою є відсутність прозорої інформації про механізми розподілу нових квартир і про те, хто стає власником або користувачем житла, збудованого в окупованому місті.

Особливо показовою в цьому контексті є історія російського Z-волонтера Алєксандра Іванова. Іванов мешкає у московському районі Косіно-Ухтомський. У російських медіа він постає як типовий представник так званого «народного волонтерського руху», тобто людина, яка збирає допомогу для російських військових, організовує патріотичні акції та регулярно бере участь у заходах за участю Владіміра Путіна. У 2023 році він вступив до партії «Єдіная Росія» і поступово став одним із публічних облич кампанії підтримки війни проти України.

Однак документи, отримані українською хакерською групою «256 Кібер Штурмова» та проаналізовані міжнародною розвідувальною спільнотою InformNapalm, демонструють іншу сторону діяльності цього «волонтера».

Серед матеріалів його особистого архіву було виявлено скриншот листа командира російської військової частини №49881 до окупаційної адміністрації Маріуполя. У листі міститься прохання виділити квартиру організації «Будем жить Россия», яку представляє Іванов.

Сам факт існування такого документа заслуговує на особливу увагу. По-перше, він демонструє, що доступ до житла в окупованому Маріуполі може залежати не від статусу людини як постраждалого мешканця міста, а від її зв’язків із військовими структурами та окупаційною адміністрацією. По-друге, він показує, що новий житловий фонд розглядається російською системою не лише як інструмент компенсації втрат місцевому населенню, а й як ресурс для заохочення лояльних учасників окупаційного проекту.

Особливого цинізму ця ситуація набуває на тлі того, що значна частина мешканців Маріуполя втратила свої домівки саме внаслідок російських бомбардувань. Тисячі людей були змушені залишити місто або роками чекати на житлові рішення, тоді як представники російського політичного активу отримують можливість претендувати на квартири в окупованому українському місті.

Листування Іванова свідчить, що інтерес до нерухомості на окупованих територіях не обмежувався лише Маріуполем. У приватних розмовах він обговорював можливість отримання житла також у Луганську, використовуючи контакти серед представників окупаційної адміністрації та проросійських політичних діячів.

Особливо показовим є фрагмент одного з листувань, де Іванов прямо зазначає, що щодо квартири в Маріуполі «процес пішов через адміністрацію».

Ця фраза виглядає буденною, але фактично демонструє існування неформального механізму розподілу житла на окупованих територіях. Мова йде не про відкриті процедури чи зрозумілі критерії, а про систему особистих зв’язків між військовими, чиновниками та людьми, які довели свою політичну відданість режиму.

У цьому контексті Маріуполь починає виконувати функцію не лише об’єкта відбудови, а й своєрідного фонду винагород для учасників російського окупаційного проекту. Така практика цілком вписується в ширшу логіку дій Кремля на окупованих територіях. Після руйнування міста та масового переміщення населення виникає можливість не лише перебудувати фізичний простір, а й поступово змінити його соціальний склад.

Історія Алєксандра Іванова важлива не тому, що йдеться про одного конкретного московського активіста. Вона є цінною насамперед як індикатор ширшого процесу. Від самого початку окупації Маріуполя російська влада реалізує одразу дві взаємопов’язані стратегії.

Перша полягає у фізичній трансформації міста. Зруйновані квартали демонтують, стару забудову зносять, на її місці з’являються нові житлові комплекси та інфраструктурні об’єкти. Саме на це спрямовані мільярдні бюджетні програми, діяльність фонду «Побєда» й так званий «Спеціальний інфраструктурний проект».

Друга стратегія менш помітна, але не менш важлива. Вона полягає у поступовому залученні до окупованих територій нових мешканців із Російської Федерації.

Якщо житло в новому Маріуполі отримують не лише колишні мешканці міста, а й представники російських політичних, військових або пропагандистських структур, тоді відбудова перестає бути виключно гуманітарним процесом. Вона перетворюється на інструмент довгострокової інтеграції окупованих територій до російського політичного та соціального простору. Фактично йдеться про поступову зміну демографічного балансу міста.

Історія Маріуполя вже знає подібні практики. Протягом ХХ століття зміна населення часто супроводжувала окупаційні або колоніальні політики різних держав. Сьогодні існує ризик, що аналогічний процес відбувається і в Маріуполі під прикриттям відбудови та гуманітарної допомоги.

Документи Іванова дозволяють побачити ще одну важливу сторону російської системи. Публічно такі люди подаються як незалежні громадські активісти, які добровільно підтримують армію та уособлюють загальнонародну підтримку війни.

Однак аналіз листувань демонструє значно складнішу картину. З одного боку, Іванов виступає як організатор зборів для російської армії, збирає кошти на автомобілі, дрони, медикаменти та спорядження. З іншого боку, він має постійні контакти з представниками державних структур, військовими посадовцями та політичними кураторами.

Фактично йдеться про напівофіційну систему мобілізації лояльних громадян, які одночасно виконують функції пропагандистів, збирачів пожертв, учасників політичних кампаній та посередників між державою і суспільством.

Особливо показово, що в приватних листуваннях Іванов неодноразово стикається з критикою війни та небажанням росіян брати участь у зборах для армії. Люди відмовляються жертвувати кошти, ставлять під сумнів необхідність війни або прямо висловлюють незгоду з її цілями.

Ці епізоди різко контрастують із образом «всенародної підтримки СВО», який російська пропаганда намагається демонструвати зовнішньому світу.

Таким чином історія Іванова показує не лише механізми розподілу житла в окупованому Маріуполі. Вона також демонструє, як працює система створення політичної лояльності, де участь у пропагандистській діяльності може приносити цілком матеріальні дивіденди.

Офіційна російська версія подій у Маріуполі виглядає простою і зрозумілою: місто було зруйноване війною, після чого Росія прийшла його відбудовувати. Однак зібрані факти свідчать про значно складнішу картину.

Поки міжнародні експерти намагаються встановити кількість загиблих і документують братські могили навколо міста, російська влада реалізує масштабну програму перебудови Маріуполя. У цій системі беруть участь федеральні відомства, спеціальні інфраструктурні оператори, фонди, великі підрядники та мережа компаній, які освоюють мільярди рублів на окупованій території. Водночас залишається відкритим питання про те, кому саме дістаються результати цієї відбудови.

Історія Алєксандра Іванова демонструє, що нове житло може розглядатися як інструмент заохочення лояльних учасників окупаційної системи. Якщо такі випадки не є поодинокими, тоді мова йде вже не просто про реконструкцію міста, а про його поступовий соціальний та демографічний перерозподіл.

Після захоплення Маріуполя Росія розпочала не лише масштабну кампанію з перебудови міста, а й інформаційну кампанію, покликану переконати міжнародну аудиторію, що окупація принесла місту «відродження».

Для цього використовуються не лише російські державні медіа, а й мережа іноземних сайтів, які регулярно поширюють матеріали російських пропагандистських агентств практично без редакційної перевірки. Одним із таких майданчиків є польськомовний сайт Pravda Polska – Wiadomości z Polski, який систематично публікує матеріали про Маріуполь, побудовані на сюжетах підсанкційного російського телеканалу RT (Russia Today) та повідомленнях російських державних медіа.

Характерною рисою цих публікацій є майже повна відсутність згадок про облогу міста, масові жертви серед цивільного населення, братські могили чи воєнні злочини. Натомість увага концентрується на нових житлових кварталах, школах, громадських просторах та відремонтованих будівлях.

Наприклад, у серпні 2024 року Poland News-Pravda опублікував матеріал із заголовком «Stacja Mariupol przed/po» («Вокзал Маріуполь до/після»). Публікація побудована навколо відео військового кореспондента RT Алєксандра Єрємчука, який демонструє відремонтовану будівлю залізничного вокзалу після реконструкції. Контраст між кадрами руйнувань і відновленою будівлею подається як доказ того, що Росія нібито повернула місту нормальне життя. При цьому читачеві не пояснюють, хто саме зруйнував місто і за яких обставин вокзал опинився в такому стані.

Схожий підхід простежується й у вересневій публікації, присвяченій відкриттю Нахімовського військово-морського училища в Маріуполі. Автори описують новий навчальний заклад, басейн, льодову арену та початок навчального року, завершуючи матеріал гаслами: «Так – творенню, так – життю, так – Росії!». Сам факт відкриття нового військового навчального закладу на окупованій території подається як символ мирного розвитку міста, хоча йдеться про інституцію, покликану готувати майбутніх військовослужбовців держави-окупанта.

Ще один матеріал, опублікований у травні 2024 року до другої річниці захоплення Маріуполя, називає події травня 2022 року «визволенням міста». У тексті стверджується, що російські військові «відтіснили українців, щоб цивільні могли знову жити нормально», а також висловлюється подяка російській армії за «звільнення». 

Кремль активно використовує мережу іноземних сайтів, блогерів, політиків та медіаплатформ, які поширюють матеріали, що ставлять під сумнів уже задокументовані злочини або відверто повторюють російську офіційну позицію.

Одним із прикладів стала польська платформа WolneMedia, яка опублікувала матеріал про вибух у Маріупольському драматичному театрі. Автори статті стверджують, що вибух нібито стався всередині будівлі, а не внаслідок російського авіаудару. Як доказ використовується заява представника так званої «Генеральної прокуратури ДНР» Алєксєя Куцурубенка, який заявив, що театр не був атакований авіацією, а причиною руйнування став внутрішній вибух.

Фактично ця версія повністю відтворює офіційну позицію Міністерства оборони Росії, яке ще в березні 2022 року заперечило свою причетність до знищення театру.

Подібний підхід застосовував і польський політик Януш Корвін-Мікке, який публічно поставив під сумнів удар по Маріупольському пологовому будинку.

У своєму дописі він заявив:

«Потім був Маріуполь. У всьому інтернеті вирували розповіді про російські звірства –  на першому плані був напад на пологовий будинок у Маріуполі. На жаль, я знову перевірив інтернет і виявив, що нічого подібного там не було».

Фактично політик запропонував власний «перегляд інтернету» як аргумент, який мав би спростовувати міжнародні розслідування.

Історії з Poland News-Pravda, WolneMedia чи окремими заявами польського політика Януша Корвіна-Мікке – це лише невелика частина значно ширшої інформаційної кампанії навколо Маріуполя. Вони демонструють, що російські наративи поширюються не лише всередині РФ, а й через окремі європейські медіа, альтернативні платформи та публічних коментаторів. У цих матеріалах повторюються ті самі тези: про «визволення» Маріуполя, «успішну відбудову» та відсутність відповідальності Росії за знищення міста.

Навряд чи такі ресурси здатні суттєво вплинути на європейську громадську думку. Їхня цінність полягає в іншому,  вони створюють видимість того, що кремлівські версії подій знаходять підтвердження за межами Росії. Це дозволяє російській пропаганді посилатися вже не лише на власні державні медіа, а й на нібито незалежні європейські джерела.

У випадку Маріуполя це стає продовженням самої окупації. Поки міжнародні організації документують воєнні злочини, масові поховання та руйнування, інформаційний простір заповнюють сюжети про нові будинки, школи й «повернення до нормального життя». Так поступово формується інший образ міста, у якому майже не залишається місця для пам’яті про його знищення.

Сьогодні боротьба за Маріуполь триває не лише на місці зруйнованих кварталів чи в міжнародних судах. Вона триває і в інформаційному просторі, де спроби легітимізувати окупацію нерідко починаються саме з невеликих публікацій, які створюють ілюзію міжнародної підтримки російської версії подій. Саме тому документування фактів і збереження пам’яті про злочини залишаються не менш важливими, ніж їхня майбутня правова оцінка.

Офіційні російські та білоруські джерела цитуються виключно з інформаційною метою. Оприлюднені ними відомості можуть містити ознаки дезінформації або бути інструментом пропаганди.